— Яне бажав би поки що відкривати Поспелову цієї справи.
— І не відкривайте. Приходьте до нас сьогодні ввечері і почніть ніби з цікавості розпитувати Поспелова, як з борту знімають береги. Він вам і розкаже. Та коли б не було того міністерського наказу й інструкції, Бутаков би сто разів з'їхав на берег і зняв би всю Хіву інструментально. Не хотів він дратувати Нессельроде та Чернишова. Він не боягуз, і страх потрапити в полон і бути проданим в рабство його б не зупинив.
— Але чому ж він вночі з'їжджав до хівинців?
— Та не до хівинців, а потай від них проміряти дно у всіх п'яти рукавах гирла амудар'їнської дельти. Минулого року він не сам, а вдвох з Поспєловим всю ніч проходив убрід цими рукавами, а цього року з Рибіним, ризикуючи життям. Шлюпка здалеку йшла за ними на випадок якогось лиха, а на кораблі ми не спали всю ніч до світанку і прислухалися до кожного шелесту в очереті. Матроси молилися за свого Олексія Івановича.
— Ще одне запитання. А як було з цими місцевими назвами?
— Бутаков записав їх із слів провідника-киргиза з риболовецької ватаги, якого ми взяли з собою в другу навігацію. А ось на старій оренбурзькій карті, яку дали Бутакову перед початком експедиції, карті епохи Перовського, там справді всі назви перекручено.
— Добре, — підвівся Герн. — Все ніби ясно. Ввечері я дійсно до вас завітаю. Поговорю з Поспєловим. А зараз мені треба до штабу. Господи, як це все мені остогидло! Роботи — гори, і все доводиться робити самому,
— Як то?! Адже ж у вас стільки помічників. Самих прапорщиків п'ятеро. Писарі, ординарці...
— Писарям таких справ не доручають, а прапорщики — йолопи і нічого не вміють. Один Ісаєв чого вартий! Коротенького рапорту не напише без двадцяти граматичних помилок, а найпростішу думку так перекрутить і заплутає, що кожну його "роботу" доводиться переписувати наново.
— Отже, пороху не вигадає? — розсміявся Шевченко, проводячи Герна.
Ввечері Герн ніби випадково зайшов на Костьольну і застав там метушню: Лазаревський збирався у відрядження до Гур'єва-Городка. Відрядження мало тривати не менш як два місяці, тому Федір Матвійович брав із собою чимало речей. Щоб не заважати йому збиратися, Герн сів з Поспєловим в куток і непомітно вивідав у нього все, що йому було потрібно. Тепер Герн був у всеозброєнні і міг дати Матвееву точну відповідь по всіх пунктах. У гостях він не затримався, але Шевченко вийшов за ним на вулицю і схвильовано спитав:
— Як же тепер буде з Макшеєвим?
— Що ж! Якщо він і далі вестиме такі розмови, — притягнемо до відповідальності.
Вранці до будинку Кутіної подали критий візок. Аксинья винесла великий чемодан, погрібець, портплед з ковдрами та подушками і цілу торбу заморожених пельменів. На передку сидів башкир-ямщик у товстенному ватяному халаті і неосяжному вовчому малахаї.
На ґанок вийшли всі мешканці будинку. Вибігла навіть Кутіна, накинувши на себе стареньку ротонду. Лазаревський попрощався зо всіма і пірнув у глибину візка. Заспівав під дугою свою однозвучну пісеньку російський балакун-дзвіночок, супутник усіх мандрівників минулих століть. Левицький пішов на службу, а Тарас Григорович повернувся в кімнату збиратися до Матильди Петрівни.
— Якийсь киргиз питає вас, — раптом увійшла до кімнати Аксинья. — Каже, що він з Орська приїхав.
— З Орська? Та там вже й киргизів більше нема, — здивовано підвівся Тарас Григорович. — Мабуть, якийсь акин зайшов. Він що — старий, худорлявий, з бородою?
— Та ні! Молоденький, молодший від наших паничів. І з себе нічого хлопець.
Тарас Григорович вийшов у кухню.
— Жайсак! — радісно скрикнув він.
— Тарас-ага, дорогий! Ой, який же я радий, що тебе відшукав! Жатак мені віддав твою записку, та я її десь загубив. Я тебе вчора весь день шукав по Оренбургу. Я в фортеці був, великих начальників питав. Золоті Вусики бачив, питав. "Не знаю, — каже, — де він живе".
— Заходь, заходь! — обняв його за плечі Шевченко. — Аксинья, почастувати треба гостя. Давай, що в тебе є. Як же ти сюди добрався? Як Кульжан? Як живеш? Де кочуєш? Де на зимівлю став? — засипав він молодого казаха запитаннями.
Жайсак скинув шубу, валянки та малахай і ввійшов з поетом у першу кімнату, яку Аксинья тільки-но прибрала після прощального сніданку з Лазаревським. Шевченко сів на диван, Жайсак теж забрався на диван, підібгавши під себе ноги, і почав розповідати:
— Живу непогано. Кульжан наказала: "Скажи Тарасові-ага спасибі за наше щастя". Оце дві байги були: біля Іргиз-Кала та на Сирдар'ї. Акбозад та Каркерат знов усіх перегнали. А Джантемир мені каже: "Тепер ти — син, отже, одне у нас з тобою господарство, одна отара, один табун". Прийшов караван. їсти хоче. Джантемир гроші у них взяв, мої барани бухарцям дав. Я кажу: "Баран мій". А він каже: "Раз ти чоловік Кульжан — одна сім'я". Руський караван прийшов. Джантемир казани купив, мій баран за казани давав, ситець брав, піали, борошно брав, цукор купував, мій баран за все давав. А тут Мєшка-майир з генерал у Раїм прикочував і каже: "Караван приходить в Жаман-Кала, їсти хоче: баран треба, айран треба, кумис треба, а казах нема. Караван злий, голодний, не хоче базар робити, другий караван-сарай їде, а Жаман-Кала крам треба. Без караван не можна жити. Пожалста, — каже Мєшка Джантеми-ру, — назад іти жити в Жаман-Кала на старий місце, на Ор річка. Ми тільки один бік степу візьмемо для себе, а ти, де другий бік, кочуй, пожалста, як хочеш". Не пішов Джантемир назад, на Сирдар'я йому краще: ще більшу отару він має, багато верблюдів. Тоді я пішов до Мєшка-майира: мене, — кажу, — у мене вже понад тисяча баранів, п'ятдесят верблюдів, табун маю". Зі мною і Тайжан пішов, і ще дві родини. Теж люди баран мають. Тільки вовків треба кожен рік стріляти. "Кочуй до нас, — сказав мені майир. — Будемо тобі вовків стріляти". Твої прапорці він у себе заховав на другий рік. Узяв я свою ana, верблюдів, отару, табун і пішов. До Джантемирового будинку нові двері та вікна купив. Там і живу.
— А Рахім? — спитав Тарас Григорович.
— І Рахім пішов з нами. Джантемир хотів його вбити, дуже лаявся, дуже шмагав камчею, потім віддав йому п'ятсот баранів та мало не луснув з люті. Рахім з нами кочує. Бачили ми, як росіяни роблять: теж сіно косимо на зиму, щоб отара не загинула в жут, щоб не збідніти, як мій ага. І ana з нами живе. Незабаром і син буде... Ти теж до нас прикочуй, Тарас-ara. У нас "ать-два" не роблять. Тобі у нас добре буде.