Бутакову з Макшеєвим ця розвага здалася огидною.
— Дикунство! Варварство! — вигукнув Бутаков. — Підемо краще до дівчат.
І вони почали проштовхуватися на другий край майдану, де лунко співали дудки і величезним джмелем дзижчав великий старовинний кобиз.
Сонце схилилось до заходу, коли Рахім, Жайсак та Ісмагул погнали до табунного стану коней, не прийнятих на байгу, а разом з ними Акбозада, Карайгира та Каркерата, в той час, як восьмеро добре озброєних табунників погнали відібраних до байги коней пастися в очерети.
Поки Жайсак здавав черговим табунникам своїх тимчасових годованців, хлопчики прив'язали біля юрти табунників Жайсакових огирів, і Рахім спитав Ісмагула:
— Де лантухи з вівсом?
— Там, за юртою. Я їх снігом притрусив, щоб їх не помітили. Ащо?
— Давай нагодуємо Жайсакових коней на ніч вівсом! Золоті Вусики наказав добре нагодувати їх проти ночі бо від вівса збільшуються сили. Я їх вже кілька днів потай підгодовую, а вранці, коли Жайсак поїде встановлювати кілки, ми дамо їм лише по дві-три жмені, а всім чужим та батьковим насиплемо повні миски.
— Швидше, щоб не помітив Жайсак, — заметушився Ісмагул. Але Рахім спокійно посміхнувся.
— Не турбуйся! Жайсак уже порозумнішав. Він тепер знає, що гратися долею Кульжан — надто небезпечно.
Але все ж таки Рахім і сам поспішив, насипаючи три миски вівса й підставляючи їх під морди трьом синам славетної красуні Карлигач та Бурана.
Світало по-березневому рано. Підмерзлий за ніч неглибокий сніг тонким склом розсипався під ногою. Степ блищав алмазами в сріблі, коли прокинувся аул Джантемир-бая. Прозора пара здіймалася з відкритих тундуків. Гості й хазяї виходили з юрт, біля яких вже весело палали багаття. Всі привітно віталися із старими друзями та з учорашніми знайомими, жартували, сміялися, поспішали швидше поснідати, весело готуючись дивитися байгу.
В табунному стані вже давно були на ногах. Біля юрт, встановлених для відпочинку гостей, кипіли самовари, горіли вогнища. Табунники розжарювали каміння й носили їх в гостеві юрти, щоб зогріти їх після нічного морозу. В казанах варилися манти і довга дунганська локшина. Всі нетерпляче позирали в бік аулу, звідки мусили примчати одібрані для байти скакуни, їх їздці, хазяї і просто цікаві.
Як син Джантемира, Рахім керував підготовкою до прийому гостей. Тримався він гідно й серйозно, як дорослий, але тривога весь час гризла його. Чи пощастить виконати без перешкод його задум? І чим закінчиться байга?
Жайсак давно поїхав встановлювати кілки на біговій дорозі. Коли майже все було вже готово, Рахім, Ісмагул та його брат Ізгути зібралися подалі від зайвих ушей і стали радитися, де і як нагодувати огирів, щоб ніхто не здогадався про їх витівку.
— Тільки не тут, не біля юрт, — палко повторював Ісмагул.
— Нумо, відтягнемо лантухи у балку, до водопою, — підхопив Ізгути.
— Там теж побачать. Краще в степу, на пасовищі, — засперечався Ісмагул.
— Теж вигадав! — презирливо протягнув Рахім. — Спробуй їх там впіймай? В степу коні одразу розходяться в різні боки. На голос хазяїна вони підуть, а від нас поскачуть так, що і з собаками не відшукаєш. Залишимо двох-трьох табунників частувати гостей, а ми зо всіма іншими покриємо коней попонами і почнемо виводжувати. Адже ж вони примчать з аулу спітнілі. Відберемо з них призначених на перший забіг, зведемо їх у балку до річечки ніби напувати і нагодуємо до несхочу овсом. Кожному дамо повну миску.
— Але ж побачать, здогадаються, — вжахнувся Ісмагул.
— Нічого не здогадаються; коли б ми годували тільки чужих, — подумали б, що ми хитруємо, а ми ж і наших коней годуватимемо — всіх разом. Де ти бачив, щоб хтось сам собі шкодив? Всі знають, що я син Джантемира. Ми тільки "забудемо" догодувати Акбозада, Карайгира та Каркерата.
Хлопчики перезирнулися. Мабуть, таки Рахім має рацію.
— Але де ж ти візьмеш стільки мисок? — спитав Ізгути, вражений одчайдушністю Рахіма.
— П'ятнадцять великих заховано разом з чувалами та три малих в юрті.
— Ну що ж, пішли! Треба перенести овес і миски до водопою, — заквапився Ісмагул.
І всі троє побігли до юрт.
Ледве встигли вони відтягти в балку обидва лантухи, як на обрії з'явилися перші вершники. Хто учвал, а хто клусом поспішали жигіти з кіньми до табунного стану.
На багатьох конях скакали підлітки. Не розуміючи, що не можна втомлювати коней перед таким важким змаганням, вони весело репетирували байту і намагалися перегнати один одного. Тільки поодинокі розсудливі їздці навмисно відставали і добралися до табунного стану останніми.
Рахім чемно і навіть трохи церемонно приймав гостей. Людям літнім і поважним він шанобливо тримав стремено, супроводив їх до юрти і сам підіймав перед ними запону. В юртах було тепло й затишно. Світили підвішені до шангарака каганці, кипіли самовари, стояли миски з гарячими мантами і баурсаками, бишбармак, сушений сир, айран і бринза, катик і масло, а м'які постелі вабили годину-дві відпочити після двадцятиверстового пробігу.
Упевнившись, що гостям усе подано, Рахім залишив юрти і наказав табунникам відокремити дво— і трирічок для першого забігу. Без Акбозада і Каркерата їх було сімнадцять. Повільно виводжували їх після пробігу, вкривши теплими повстяними попонами. Коли коні прохололи, Рахім наказав вести їх до водопою і там кожному з них насипав велику миску вівса.
— Навіщо ти їх годуєш? — здивувалися табунщики. — Що це?
— Овес. Росіяни завжди годують коні вівсом. Він ситніший за сіно. Від нього коні міцнішають, — відповів Рахім.
— Годувати своїх — це зрозуміло, але нащо ти годуєш чужих? Рахім на мить загнувся, удаючи, що застібає на коневі попону,
і раптом випалив:
— Вони — гості. А гостей треба ситно годувати. Ось ми й частуємо їх разом із своїми, щоб ніхто не насмілився сказати, що мій ага — скупердяй.
Табунник посміхнувся. Всім була відома скнарість Джантемира.
— Хлопчикові соромно за батька, — сказав він товаришам. — Ось він і намагається врятувати честь свого роду.
Дев'ятнадцять скакунів вишикували в одну шеренгу, як на кавалерійському параді, але коні стоять неспокійно. Не до кінця приборкані степовики, вони ледве звикли і до вузди й до сідла, а стояти в одному строю з чужими кіньми вони не можуть: усе намагаються або вкусити, або хвицнути сусіда. В сідлах здебільшого підлітки. Вони насилу стримують їх. Тільки Жайсакові коні — сніжно-білий тонконогий Акбозад і молодший брат його Каркерат, весь чорний, наче вирізьблений з чорного мармуру, стоять тихо. Вони звикли один до одного, і часто стояли в степу, поклавши голову один на одного, и сусідній їм красень Білоногий, кінь Джантемир-бая, теж свій, добре знайомий. Він не чіпає Жайсакових улюбленців і тільки роздратовано мотає головою, коли другий його сусіда, чужий рудий огир, раз у раз його штовхає або намагається хвицнути.