За Байсали та Ундасином потяглися всі інші. Кожен вів одного або двох коней, а коли він виставляв дві пари, то другу пару вів хтось з його родичів чи приятелів, а за ними дріботіли чорні або брудно-сірі вівці в своїх товстих зимових шубах.
Обабіч воріт стояла юрба, голосно висловлюючи свою думку про кожного коня, не забуваючи кинути влучний дотеп і про його хазяїна.
Рахім хвилювався більше за всіх. Не один раз обійшов він усі конов'язі, стурбовано оглядаючи чужих коней, потім прослизнув у білу юрту "майирів" і почав умовляти Шевченка з майиром Золоті Вусики, як називав він Макшеєва, піти помилуватися кіньми. Все сподівався витягти з них ще якусь корисну пораду або зауваження і до кожного їх слова прислухався, як до могутнього заклинання.
Макшеєв оглядав кожного коня як знавець. Деякі коні захопили його. Повз інших проходив він байдужим. Потім зупинився, запалив цигарку і спитав, пускаючи кільця запашного диму:
— Адеж вони ночуватимуть?
— їх пастимуть тут, біля очерету, — пояснив Рахім, — а вранці їх поженуть до табунного стану, туди, звідки починається байга і де отой... як ви його називали... старт.
— Як то?! — здивувався Макшеєв. — Звідси поженуть вранці за двадцять верст, щоб одразу мчати на них назад, в аул, до фінішу?!
— Що таке — фіфіш? — перепитав Рахім.
— Не фіфіш, а фініш, тобто місце, де кінчаються перегони. Адже ж коні вже втомляться, поки доберуться до старту. Хіба не краще пригнати їх туди зараз? За ніч вони б добре відпочили і вранці із свіжими силами почали забіг.
Рахім аж засяяв.
— Ой, спасибі тобі, майир, за таку добру пораду! Зараз зробимо! Я скажу Жайсакові! — вигукнув він, увесь тремтячи від радісного хвилювання.
І наче розтанув в юрбі.
— Ходім на майданчик. Там зараз почнеться козлодрання, — підійшов до Макшеєва Бутаков. — Ви ніколи цього не бачили?
— Ні, що це таке?
— Національний киргизький спорт чи то спортивна гра. Я теж ніколи не бачив, але мені розповідали про нього в Оренбурзі, — говорив Бутаков, беручи Макшеєва під руку.
І обидва Олексії Івановичі попрямували до будинку Джантемир-бая, де дійсно вже вирувала чимала юрба.
Розштовхуючи своїх і гостей, помчав Рахім до кошари і нарешті побачив Жайсака, але підійти до нього одразу не зміг. Жайсак саме підводив до судді Акбозада з Карайгиром, а за ним Ісмагул, вірний друг Рахіма, вів Каркерата, і старенька Кумині гнала половину Ша-кірової отари.
Жайсак був блідий від хвилювання. Кудайберген глянув на нього розуміючим оком: не раз доводилося йому чути, що в особі молодого табунника росте один з найкращих знавців конярства, і співчутливо посміхнувся йому, а Каскарбай ласкаво поплескав Акбозада по холці і сказав:
— Хороший кінь! Видно шляхетну кров, та й хазяїн їздець неабиякий.
В устах Каскарбая це було високе визнання, а Джангірбай і Кудайберген схвально клацнули язиками і почали рахувати баранів.
— Жайсак! Жайсак! — догнав його Рахім, коли той вже вів своїх огирів до конов'язі. — Слухай, що порадили майир Золоті Вусики: треба сьогодні, зараз, відвести Акбозада, Карайгира та Каркерата до табунного стану, щоб вони там попаслися та добре відпочили за ніч і з свіжими силами вийшли завтра на байгу. Ага посилав мене до табунного стану з нашими кіньми, які не потрапили на байгу. То я разом заберу і твоїх. А тобі ага наказав ставити кілки на біговій дорозі. Кілки вже складено в сани — отам під повіткою.
Жайсак зрозумів. Дійсно, після двадцяти верст переходу і най-міцніший кінь втомиться. Біля табунного стану дадуть коням годину-дві відпочити і знов почнуть сідлати. А на байзі коней женуть чвалом: їх не шкодують, шмагають камчею, деруть їм боки підборами та острогами. Правда, вів привчив своїх улюбленців до довгого і далекого скакання, але ж клусом, а не учвал. Невідомо, чи витримають таке довге напруження сини легконогої, але не витривалої Карлигач...
На мить знов зринули сумніви: чесно чи не чесно створювати для своїх перевагу? Але ж Кульжан...
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
337
А Рахім вимагає, як суворий суддя, дивиться в очі владним і засуджуючим поглядом. Син Джантемира, він відмовляється від перемоги батька задля щастя сестри. А вона? Чи має він право віддати її на загибель, коли її доля в його руках? Та й не тільки її... Хіба в нього самого не розірветься серце в грудях, коли віддадуть її цьому старезному ласолюбному дідові? Вона його кохана, його мрія і щастя!
— А Тарас-ага? Що він сказав? — питає Жайсак, вважаючи Шевченка людиною найвищої справедливості та душевної чистоти.
— Тарас-ага слухав нашу розмову, — не зморгнувши, збрехав Рахім. — Він смикнув Золоті Вусики за лікоть і сказав: "Хай Рахім перекаже Жайсакові, що ані Акбозад, ані Карайгир, ані Каркерат не витримають і загинуть, а за ними загине й Кульжан". Тоді майир надіслав мене до тебе.
— Так, але ж ви з Ісмагулом удвох не впораєтесь, ми поженемо туди всі коні, якими приїхали гості. Я сам піду разом з вами, а сани з кілками хай запряже Адил і їде слідом за нами. Я почну ставити кілки на світанку від табунного стану.
— Це місце називається старт, — пояснив Рахім. — Золоті Вусики мені все розтлумачив. А кінець байги, тут, біля аулу, називається фіфіш, — поважно додав він, щоб остаточно вразити Жайсака.
Біля будинку Джантемир-бая почалося козлодрання.
Одному з найбільш дужих вершників дали зв'язаного живого козла, з яким мусив він або кілька разів обскакати аул, або домчати до якогось заздалегідь умовленого місця. Давши йому від'їхати на сотню сажнів, за ним помчало кілька вершників, і кожен з них намагався на повному скаку видерти в нього козла. Хапалися не тільки за козла, але й за вершника, за його одяг, плечі, руки, здирали шапку, навіть намагалися здерти його самого з коня... Той, хто нарешті видирав козла, мчав з ним далі, а інші гналися тепер за ним і в свою чергу видирали в нього козла з тим же запалом. Нарешті домчали до умовленого місця. У козла були вивихнуті та поламані задні ноги, перебитий хребет і видерте око. Дістався він тому, хто з ним доскакав до кінцевого місця. Учасники гри миттю зарізали покалічену тварину, — зварили і почали ласувати козлятиною.