— А хто скакатиме на конях: хазяїн кожного чи є спеціальні люди? — зацікавився Макшеєв.
— Кожен кінь добре знає голос хазяїна: хазяїн скаче — кінь слухає. Він буде скакати.
Макшеєв похитав головою:
— А коли хазяїн важкий, ну... хоча б як наш Тарас Григорович? Під таким вершником найкращий скакун засапається. Це ж не жарт: двадцять верст! У нас у Петербурзі скачуть тільки худорляві легкі люди. От, наприклад, як ти і як ті хлоп'ята, що ходять до нас на кухню обідати. Перед перегонами вони навіть не снідають, щоб не стати важчими. Та й коня не можна перед змаганням дуже годувати.
— Ой бой! Що ти кажеш! — засперечався Рахім. — У нас теж скачуть легкі, але коня треба добре попасти.
— Боронь боже! — засміявся Макшеєв. — У нас навіть трапився такий випадок: дали кожному коневі зранку по десять фунтів вівса — і жодний з найславетніших скакунів не прийшов першим. Обскакав їх нікому не відомий коник, на якого ніхто й дивитися не хотів. Так прислужився їм дурень конюх.
Рахім слухав Макшеєва з напруженою увагою. На мить очі його спалахнули, але він одразу ж і похнюпився і нерішуче спитав:
— Ая чув, що від вівса коні міцнішають. Отже, це неправда?
— Ні, коні дійсно міцнішають. Овес багато поживніший від сіна й трави, але треба годувати коні вівсом щодня, а напередодні змагань добре нагодувати їх ввечері, а вранці дати тільки дві-три жмені — не більше.
Рахім мовчав і навіть ніби пропустив повз вуха останні слова Макшеєва, але, коли вони з Жайсаком від'їхали од Косаралу, він раптом притримав коня й обернувся до Жайсака:
— Ти зрозумів, що треба зробити?
— Ні!Ащо?
— Треба вранці перед байгою нагодувати всіх скакунів донесхочу, крім Акбозада, Карайгира й Каркерата.
— Але ж це нечесно! Рахім скрипнув зубами.
— Щоб через таку дурницю загинула Кульжан? Посоромся, Жайсак! Я гадав, що ти дійсно її кохаєш.
Жайсак спалахнув.
— Не смій казати так, Рахім!
Замість відповіді, хлопчик шалено вдарив камчею коня і помчав наперед, не слухаючи виправдувань молодого табунника.
Другого ранку він витяг з батькової кишені срібний карбованець, а з скрині пляшку горілки, узяв два порожні лантухи, осідлав коня, взяв другого за повід і помчав у Косарал.
Ні до Бутакова, ні до Тарас-аги він не зайшов, а попрямував до конюха і попросив його продати два лантухи вівса. Козак зам'явся. Тоді Рахім мовчки показав йому карбованця й пляшку горілки — і козак одразу насипав йому повні лантухи, сам зашив їх і більший навантажив на другого коня, а менший прив'язав позад сідла Рахімового коня.
В аулі Рахім заховав лантухи в свого вірного друга Ісмагула, наказав йому мовчати, потім пішов до Кульжан, яка вибивалася з сил, готуючи юрти до тоя.
— Кинь роботу, — суворо наказав він сестрі. — Згадай краще батькове весілля з кши-апа. Ти й тоді змучилася вкрай, а як вони тобі віддячили? Краще готуй собі святкове вбрання та відпочинь перед тоєм. Піди в юрту бабусі Кумині. Поспи в неї хоч трошки.
Кульжан здивовано глянула на брата. Він, молодший братко, заговорив з нею як дорослий, старший. І стало їй солодко, що в неї з'явився в рідному домі захисник, який не дасть її скривдити.
— Дійсно, — зітхнула вона. — Болить усе тіло.
І покірливо пішла за братом у Жайсакову юрту, де старенька Кумині вмить постелила їй постіль. Кульжан лягла і одразу заснула.
Зранку почали з'їжджатися гості. Байсали, Ундасин та Ісхак зустрічали їх у степу, за сто сажнів од першої юрти, і, привітавшись, супроводили до будинку Джантемира. Але, коли гості приїжджали здалека, їх спочатку запрошували до призначеної їм юрти, щоб вони могли відпочити з дороги, і вже згодом йшли вони до Джантемир-бая.
Гомінко й весело стало в аулі. Скрізь палали багаття. На них варили баранину, манти, кип'ятили воду для чаю. Молодь проходжувалася групами, знайомилася з однолітками з інших аулів. Де-не-де вже борюкалися або починалися ігри. Скрізь чути було веселий сміх, жарти і співи, а на широкому майдані навпроти байського будинку земля вже гула від тупотіння коней.
Опівдні приїхали косаральці і майже слідом за ними раїмці. Назустріч "майирам" вийшов сам Джантемир і урочисто повів їх до себе в будинок.
Офіцери та моряки були в парадній формі. Цивільні чиновники в віцмундирах, при орденах. Навіть Вернер був, з дозволу Бутакова, в формі студента Варшавського технологічного інституту, а Тарас Григорович одягнув свій старенький фрак, перелицьований матросом Фуніним, колишнім кравцем.
Гості весело поздоровили Джантемира й Шаукен, яка нарешті виповзла з своєї кімнати з новонародженим на руках. Моряки подарували щасливим батькам гарненьку поліровану колиску роботи корабельного тесляра з величезним тюлевим пологам від комашні.
В дельті Сирдар'ї, в її тихих затоках з безліччю озер навколо, з непрохідними заростями очерету, комарі були справжньою Божою карою. Від них найбільше страждали діти. І, розуміючи, який це корисний подарунок, Джантемир палко дякував за нього Бутакову й усім іншим морякам.
Гостей запросили до столу. Частували щедро й смачно. Крім традиційної баранини, подали молочну телятину, дичину й рибу з різними підливами. Потім з'явилися східні ласощі, приготовлені невісткою-узбечкою, а тоді подали горіхи, урюк, ізюм і мигдаль. Для офіцерів та інших росіян було вино, горілка, коньяк і ром. Випивши чарку, Шевченко повеселів. З його уст так і посипались дотепи, приказки. Він тут-таки вигадував пригоди, які нібито траплялися з кимось із присутніх. Ісхак охоче перекладав його жарти казахською мовою. Сміх не затихав. По обіді подали чай, але офіцери після такого багатого частування і не менш багатої випивки пішли до себе в юрту відпочити, а Джантемир нагадав тим, хто залишився, що час подбати про байгу, яка відбудеться наступного дня, і обрати для неї трьох суддів.
Аксакали довго мовчали, присьорбуючи чай, поки бай з роду ір-гизів не сказав, ставлячи на скатертину спорожнілу піалу:
— На мою думку, Кудайберген краще за всіх знається на конях і буде чесним і безстороннім суддею.
Дійсно, Кудайберген вже не раз бував суддею на байгах. Йому було за вісімдесят. Давно вже передав він справи свого роду старшому синові. Весь степ знав і шанував його. Декому з присутніх, певно, хотілося бачити суддею когось із своїх родичів або друзів, але ні в кого не знайшлося заперечень проти шанованого аксакала. Зворушений такою шаною, він низько вклонився присутнім.