— Слухайте, Хомо, — сказав Шевченко, піймавши Вернера. — Згадайте хоча б ваші національні танці. Я чув в Оренбурзі, що ви чудово танцюєте.
— Нема в мене ані дами, ані костюма, — розгубився Вернер.
— Усе знайдемо! Посушимо голову, але знайдемо! Олексій Іванович каже, що святкувати й розважатися будемо вкупі з усією командою, як це заведено в моряків у далекому плаванні.
— Правильно, — весело підтримав, підходячи, Бутаков, — тому залучіть нашого боцмана: він чудово танцює негритянські танці. Та й сам він трохи схожий на негра. Пофарбувати б його в чорний колір — ніхто б не повірив, що він білий. А марсовий Клюкін добре танцював у Неаполі тарантелу — треба і його залучити. Вони поспівають мелодії своїх танців, а штурман Ксенофонт Єгорович підбере на гітарі акомпанемент. І бубон, і кастаньєти зробимо, тільки всі беріться зараз за діло! Влаштуйте нам, панове, такий дивертисмент! Тоді ми всі табором нагрянемо в Раїм. Побачите, як вони там зрадіють!
Узявшись за діло, Вернер і Шевченко втягайся в нього, потім захопилися. Торішній досвід з улаштуванням облави на вовків став тепер Шевченкові в пригоді. Перш за все склали вони з Вернером програму вистави, потім — список потрібного реквізиту, який треба було виготовити своїми силами або, як висловився Вернер, "зробити з нічого", і почали шукати джерела цього "нічого". Бутаков одразу згодився віддати їм стару білизну і простирадла на костюми і на завісу. У Богомолова в канцелярії знайшлося червоне та синє чорнило. Істомін дав шість шкурок зайців-біляків. Каптенармус знайшов кілька картонних коробочок, шматки золотого та срібного позументу. Макшеєв подарував пляшечку взуттєвого лаку. Кок десь здобув шкурку каракуля та чорного кудлатого довгошерстого барана, Чор-торогов — шкуру ведмедя, а Шевченко попросив у Жайсака орля-чого пір'я та стареньку оксамитову безрукавку Кумині... Знайшлися й нитки, клей, і закипіла робота.
Тарас Григорович намалював два польських і один неаполітанський костюми. Серед матросів виявився колишній кравець. Залучили і його. Шевченко з Вернером вирізали та клеїли з картону циліндри для чиновників і конфедератки для поляків, обтягай конфедератки блакитним полотном, оздобили білим пір'ям та заячим хутром, з каракуля Тарас Григорович зробив парик для негра, а другий — кучеряво-патлатий — для Клюкіна. З розплутаного манільського тросу зробили жіночий білявий парик з довгою пишною косою.
Тараса Григоровича не можна було пізнати: він метушився з ранку до пізньої ночі і, здається, більше за всіх турбувався, щоб усе вийшло, "яку справжньому театрі". Його одностайно обрали головним режисером та організатором вистави. Він то клеїв, то малював, то сідав писати народну сценку, то робив маски, то стежив за тим, як репетирують "його актори", і завжди давав їм хороші поради, як людина, що багато бувала в найкращих театрах столиці і зналася на сценічній майстерності першорядних акторів.
Передбачаючи близьку появу оказії, Шевченко урвав хвилину і написав листа Лизогубові, де щиро розповів про свій настрій: "Не можу сказати, щоб я відчував себе щасливим, але тепер я принаймні веселий, а це багато важить: отже, похмурий сум і розпач вже перегоріли в мені".
Його рухлива енергія запалювала всіх. "Актори" старанно повторювали свої номери, ускладнювали і удосконалювали їх, намагалися зробити їх оригінальнішими. А Шевченко тим часом зробив з орлячого пір'я фантастичне вбрання індійця і умовив фельдшера Істоміна протанцювати індійський танець під якусь чудернацьку мелодію, яку грав на гітарі унтер-офіцер Абізаров, запевняючи всіх, що це справжня індійська танцювальна. Звичайно, ніхто не міг його перевірити. Але номер усім страшенно подобався.
За два дні до Різдва в Косаралі відбулася генеральна репетиція, але без гриму й костюмів, бо справжнього театрального гриму не було, а на репетицію витрачати мізерний запас акварелі заборонив Бутаков.
У Раїм помчав вершник сповістити раїмців, що на перший день свята косаральці нагрянуть туди у повному складі.
Опівдні вирушили в путь чотирма великими парними саньми, не діждавшись козаків, які в останню хвилину вирішили теж взяти участь у розвазі.
Раїмці вже чекали гостей. Після перших привітань гості з хазяями вийшли на плац, де вранці чисто підмели сніг і зробили з нього низенький бар'єр у формі кола, щоб відокремити арену від глядачів. У цю мить за околицею заграли козацькі сурми, і невеликий загін уральців з осавулом Чортороговим на чолі урочистим маршем в'їхав у Раїм.
І відразу почалася уславлена козацька джигітовка.
Першими вилетіли на арену три вершники й помчали кругом, стоячи на сідлах і тісно сплітаючись руками. Потім бічні вершники на мить притримали коней, а середній помчав далі. На повному скаку він ліг впоперек коня на сідло й почав підбирати з землі і з бар'єра червоні та зелені хусточки, порозкидувані там для нього, потім, схопившись за попруги, він сповз із сідла під черево коневі і помчав плацом, замітаючи арену полами своєї черкески.
Бурхливі оплески були йому нагородою. Тоді помчали далі перший і третій козаки. Вони на повному скаку перестрибували з коня на коня, жонглювали шаблями й шапками, і довго не відпускали їх з арени захоплені глядачі.
Потім виїхали на арену одразу четверо вершників, стоячи на сідлах. На плечі їм вилізли троє, а на тих трьох ще два молодих козаки, і вся жива піраміда помчала чвалом по колу. Козаки стояли на конях нерухомо і виструнчившись "руки по швах".
Глядачі затамували подих, і тільки боцман Парфенов буркнув собі під ніс:
— Подивилися б вони на наше парусне навчання на фрегатах, коли ми стоїмо на реях строєм і не здригнемось у хитавицю.
Насправді йому теж надзвичайно подобалася джигітовка, але його моряцьку гордість уразило, що не лише моряки такі спритні й сміливі.
Розпалені джигітовкою козаки і змерзлі глядачі весело рушили з плацу обідати, а тим часом найбільшу в Раїмі казарму почали готувати для концерту й танців. Уздовж передньої стіни зсунули нари — це мала бути естрада. Поки в залі встановлювали лави та стільці, "артисти" швидко переодягалися. Скоро зал виповнився чепурною святковою публікою, але концерт чомусь усе не починався.