Кашовар, якого моряки уперто звали коком, забачивши їх, посміхався:
— Крокує голопуза орда. І як вони тільки можуть перти за ложкою каші в таку далечінь?
Від Косаралу до аулу санним шляхом дійсно буді мало не дванадцять верст, але діти не обходили озера і великого річкового завороту: вони йшли навпростець через заплавні луки, через грузькі хащі очерету, через маленьку затоку і протоки, скуті морозом. І це мало не втричі скорочувало їм шлях.
Чекаючи обіду, діти тулилися одне до одного, як змерзлі курчата, і, щоб хоч трохи зогрітись, заривалися в ожеред сіна, що стояв за кухнею та стайнею, а ледь-ледь зогрівшись, одразу починали пустувати, боротися, перекидатися через голову, поки який-небудь козак не гримне на них, вирячивши удавано-суворі очі:
— Цить, голопузі! Чого сіно ворушите? Не для вас кошено! Дітлахи вмить ущухали і дивилися на нього то злякано-винувато,
то пустотливими щілинками оченят і тісніше тулилися одне до одного, щоб показати, як вони змерзли. У великий мороз суворі козаки іноді кликали їх погрітися в казарму біля напаленої груби. Але здебільшого так і сиділи вони у сіні, поки "рус ага" (російський батько) не відкриє двері "камбуза", як він уперто називав свою кухню, і не почне видавати обід. Зграйкою горобчиків вони вмить перелітали через двір і, раптом, ущухнувши, скромно і майже побожно ставали в чергу перед плитою. Кожному кок наливав у миску повний черпак борщу і клав шматок вареного м'яса. Вони відходили до стінки, сідали на підлогу і, обпікаючись, обережно хлебтали через край миски гарячу рідину, потім вибирали руками м'ясо й овочі і знов підходили до кока. А він кидав в їх миску по важкій грудці масної каші. Діти знов ішли до стінки. З'ївши кашу, вони старанно вилизували свій посуд, а потім руки й пальці. Моряки терпляче чекали осторонь, і, хто з сумом, а хто з ласкавою посмішкою, дивилися на їх посерйознілу зграйку, зайняту їжею. У багатьох ворушився в серці сум за родинним гніздом, тепле батьківське почуття, вкладене природою в серце кожної людини.
Інколи в люті морози або в буран діти не приходили. Тоді моряки не раз стурбовано виходили за вал, вдивлялись у каламуть летючого снігу, і неспокій гриз їм серце.
— А що, коли вони вийшли і захопив їх в дорозі буран? Адже ж замерзнуть галчата нещасні!
Але дітлахи виявилися тямовитими: кілька разів вони приводили з собою аульних собак і в негоду ніколи не виходили без них, а собаки добре запам'ятали смачні кістки, якими частував їх кок, і най-коротшими стежками вели дітей у форт, а потім, добре наївшись, вели їх назад в аул.
Лихо спіткало аульну бідноту тоді, коли "Константан" дрейфував біля хівинського берега. Скривджені Джантемиром, вони вирішили відокремитися од його пулу й відкочували од грізного бая. Марно Жайсак і Тайжан умовляли їх потерпіти до весни, щоб з першим теплом відкочувати до Ішиму або до Іртишу, де не гасають степом хівинські харцизи. Знедолені, завжди дурені і ображувані люди не слухали добрих порад, вважаючи, що Жайсакові з Джантемиром добре жити, як головному табуннику, і що радить він їм не від щирого серця. Зняли вони свої юрти й пішли з своєю худобою, і в один з перших же днів пограбували їх хівинці. В жорстокій сутичці трьох бідарів було вбито, а десятьох поранено. Відбити свою худобу вони не змогли. Втративши останнє своє добро, повернулися вони до Джантемира, благали його прощення і допомоги.
Джантемир не відразу прийняв їх і дав їм тільки жалюгідні крихти як милостиню, та й то в борг. Але довелося їм покірливо згодитися на найтяжчі й найпринизливіші умови, аби зберегти собі життя. Допомога Бутакова в цих умовах дійсно рятувала їх дітей від загибелі.
— Ось що робиться на білому світі! — хитали головами моряки і чим могли підтримували казахів. Ділилися з ними останньою сорочкою, допомагали в рибальстві й полюванні. Істомін їздив двічі на тиждень в аул лікувати хворих, сам готував і возив їм ліки.
Бутаков записував в своєму щоденнику:
"Треба дивуватися, як вони ще існують, ці нещасні киргизи. Живуть у благеньких кибитках, в яких морозний вітер проймає людину наскрізь. Ходять у лахмітті, з якого прозирає голе тіло, і взутті, в яке набивається повно снігу. Вся наша допомога — крапля в морі, поки не встановиться тут справжня міцна влада, яка була б спроможна їх захистити від хівинців".
Наближалося Різдво. У кожного мимоволі заворушилася таємна журба. Згадувалося дитинство, різдвяні колядки й щедрівки, ялинки, згадувалися рідні й близькі. І кожному хотілось поділитися з друзями спогадами в тихій і задушевній розмові.
Вернер сумував за сім'єю, за рідною Варшавою. Молоденькі прапорщики пригадували пишні бали, таємні побачення з наївними інститутками або з світськими дамами, інтригуючі розмови з дотепними масками на маскарадах, театри, катання на тройках, циганські хори в окремих кабінетах позаміських ресторанів, а мало не всі інші зимівники — дружин та дітей, Святвечір, кутю, святкові ярмарки зі строкатими каруселями та балаганами, пиятику, кулачні бої, святкову ворожбу, де так зручно під виглядом ворожіння признатися в коханні, призначити побачення або пожартувати з чужої інтимної таємниці.
Шевченко гостро відчув настрій людей, і навіть власні болі турбували його менше, ніж цей сум, що, як туман, клубочився навколо нього. Тому, коли Бутаков запропонував влаштувати виставу, він підтримав його. Але ні в Косаралі, ні в Раїмі не було жодної друкованої або принаймні переписаної від руки п'єси, не було тут і жінок, здатних виступити на сцені. Ялинку теж не можна було влаштувати, бо за тисячу верст навкруги не було жодного шпилькового дерева. Почав Бутаков з того, що кожного учасника експедиції просив окремо вигадати якийсь засіб проти нудьги і неодмінної її супутниці — журби. І його хороша наполегливість потроху розворушила найбайдужіших.
— Ось і ви, любий Тарасе Григоровичу, — казав Бутаков, — спробували б відновити в пам'яті яку-небудь комедію чи смішний водевіль. Або одну з ваших малоросійських побутових сценок про купців, чиновників-хабарників, про ченців та стряпчих. їй-бо, ніхто б вам не докорив, коли б ви щось перекрутили або додали!