В старім гнізді

Сторінка 4 з 17

Черкасенко Спиридон

Творогин (б'є Шаха по плечу). Отеє по-моєму, побий мене Бог! Люблю, люблю за це... Дай я тебе поцілую. {Цілуються). Маладчага!.. У нас у полку був' ад'ютант Гриц ІИ, так той тоже було... як-би вам сказать...

(Луї я і Ольга виходять з вітальні. Ольга наділа брилик і взяла парасольку).

Творогин. Дивній, чудовій євД°кії Платоновні моє пошаноиання!.. От невіста, так невіста. Не я буду, коли не висватаю якого короленка, побий мене Бог!

Ольга. Буде вже вам сватать. (До Шаха й Леонида). Ходімо!

Творогин. Куди це? Мабуть на острів? Бач,—так і є... Добро, щасливі! Як-би не пильне діло, поїхав-би і я з вами. Чудово!.. Човен... Дніпро... І пісню утнути козацьку... знаєте—"Гой ти, Днєпр4*? А на острові, не зважаючи на ревматизм, побігав-би в "горєлки", старовину згадав-би, побий мене Бог!

(Всі сміються). Шах і Леонид. До побачення!

Вікторія Францовна. Не забувайте нас. Незабаром повинні приїхать Всеволод і Ліна,.. Завітайте на гулянках.

(Всі, опріч Вікторії Францовни й Творогина виходять).

Творогии. Ну, й мені, кумушко, час: робота не жде. Бувайте здоровенькі! А Олю висватаємо за Шаха, побий мене Бог! Ні, од мене не одчепишся...

Вікторія Францовна. Хоч-би ви вже її не зачіпали...

(Виходять).

Маруся (входить з ганчіркою). Трохи не наскочила... Навісний вилупок...

Іван (входить з веранди з щіткою; обоє кінчають прибірання в їдальні). Що? знов мняв? Гляди, не скінчиться це добром.

Маруся. А ти мовчи, не ліз, не твоє діло.

Іван. Знаю, що не моє. Але тебе жалко: загинеш ні за цапову душу.

Маруся. Себе пожалій, а я сама добре знаю, що робить. Не бійся, на мені не поїдуть.

Іван. Побачимо, Ганна те-ж казала, а зараз—покритка. Ось і теперечки сидить у пекарні, жде пана...

Маруся. Невже? у пекарні? Побіжу...

Іван. Тю, шерепа! Перш прибери, а тоді й біжи. Стара пані пішли туди.

Маруся. Ох, матінко! знов плакатимуть. А хлоп'ятко-ж там таке манісеньке-манісеньке, а вже сміється. Очиці чорні-чорні, як і в панича... Вона його й охрестила Сергієм, так, як панича звуть.

Іван (сміється). І тобі кортить?

Маруся. Мовчи, а то плюну межи-очі.

Іван (сміється). Не журись, дівко, цього добра дістати, як носа висякати, не счуєшься, де воно й візьметься.

Маруся. Піди Улиті своїй розкажи.

Іван: Улита, голубко, зна й без того, почім хліб і почім сіль: її не проведеш білим личком та чорними бровами.

Маруся. Куди ж пак! Задається своєю Улитою.

Іван. Чого там задається? Кажу тільки, що вона не повія, та й бачила, як люде живуть. А це хіба люде?... Де вже я не служив: був у Крутицького, був у Дов-баша, служили разом з Улитою у Яворського, а такої мерзоти не бачив. Що дід, що батько, що син—усі однакові. Бідна пані вже й рукою махнула на їх, нічого й не каже, сердешна. А панночка? Иноді плаче бідна. Хоч-би її посоромились. Он у Яворською дочка: сама праве окономією, він усе їй дозволяє. Розпусти не терплять обоє і між робітниками, не то, щоб самому за дівчатами бігати. І вона весела,, і батько веселий, і робітники довольні. А тут... пху! гидота!

Маруся. А стара пані? вмерла, чи що?

Іван. То-то-бо й є, що він до того й удовець. А тут і пані жива, а ладу немає. (Мете хвилину мовчки). Та тут і в старовину, кажуть, було не ліпше: коли не вішались, то різались, або топились... Сьогодні дід Гнат казав, що на горіщі цю ніч знов щось стогнало. Він з переляку перестав і в торохкало калатать, пішов на тік і зарився в солому. Цілісеньку ніч, каже, дріжаки ловив.

Маруся. Бреше, спав мабуть.

Іван. Чому бреше? Я і сам забіг-би безвісти, як-би почув... Аджеж ти чула, що люде кажуть?

Маруся. Що?

Іван. Як років сорок тому повісився на горіщі старший брат нашого пана. Він, кажуть, покохав циганку з табора і хотів одружитись з нею, а старий батько якось дізнався про це і звелів вибити її батогами і прогнав увесь циганський табор. Син пішов тоді й повісився.

З того часу старий і обезглуздів, кажуть, бо дуже любив сина.

Маруся. Дуже любив, а довів до того, що той повісивсь.

Іван. Люде так кажуть.

Маруся. Люде брешуть, а ти за ними.

Іван. За що купив, за те й продав. Всі брешуть, одна ти правду кажеш. (Підв'язує стьожку коло коміра): Мені здається, що вони всі не вмруть по-людському: або повивішуються, або хто повбиває. Я перший почухав-би руки на паничевих ребрах.

Маруся. Ой-ой! чому це ти такий лютий?

Іван. Учора бачив, як панич підлабузнювавсь, до Улити, коли вона виходила із загону. Побачив мене й повернув у сад.

Маруся (сміється). Гляди, ще прийдеться покривати.

Іван. Ну ні, у тієї, не розживешся. Казала, що, коли чіплятиметься у-друге> то старій пані жалітиметься.

Маруся. Дуже він слухає матері. (З передньої входить Микола Лукич). Ось ще золото в ганчірці.

Микола Лукич (нишком озирається й спиняє свій погляд на Марусі). Хи-хи-хи... Мань-мань-мань...

Маруся (нахабно)'. Чого ротяку роззявив?

Микола —Лукич. Мань-мань-мань...

Маруся. Що я тобі,—корова чи що?—манькаєш.

Іван. Пху!.. Ти подивись,—зубів немає, три чисниці до смерти, а залицяється.

Микола Лукич (підходить ближче до Марусі). Мань-мань-мань...

Іван. Хо-хо-хо! (Стежить за сценою і регочеться).

Маруся (стає насупроти Миколи Лукича, береться руками в боки і з призирством дивиться на його). Ну?...

Микола Лукич (підходить до неї й бере пальцями за підборіддя). Хи-х-хи...

Маруся (б'є по руці). У-у, гидкий! Пху! геть! а то як штовхону, то й ноги задереш. (Витирає об плече підборіддя).

Іван (падає од сміху на стулець і береться за живіт). Ой, пропаду!..

Микола Лукич. Хи-хи-хи... (Шкандибає слідком за Марусею). Мань-мань-мань....

• Іван. Хіба ти не бачиш, Марусько,—він закохався в' тебе.' (Регочеться). Пайдить же тобі: всі троє липнуть, як мухи до меду.

4

Маруся (до Миколи Лукича): А щоб ти сказився, смердючий! Витри ротяку, иш (показує йому на рот),. аж слина з рота... Пху! .

• Микола Лукич (витирає рукавом рот). Хи-хидхи...

± Маруся (перекривляє, зморщивши видок). Хи-хй-хи! Й слова вже не промове, а лізе... (Переміняє тон) Голубе сивесенький, ти мабуть кохаєш мене? (Підходить до його і вдає з себе ласкаву й закохану). •

Микола Лукич (радіє, як дитина). Хи-хи-хи:..

Маруся (гладить його по лисині рукою). Кохаєш? А, соколе ясний. Ось тривай! я закрию лисину,—зовсім козак будеш. (Підвязує його ганчіркою, як хусткою; нарешті відступає, береться руками в боки й пританцьовуючи співає перед ним):