В старім гнізді

Сторінка 3 з 17

Черкасенко Спиридон

Ольга (ридає). Мамо! Чому вони мучуть мене? Хіба я не досить неечасна без того? Хіба без того мало щодня усякої мерзоти, яка незабаром зведе мене в домовину?

Вікторія Францовна. Годі Олю, несчасная дитино моя. Він не зо зла, а так... лехкодумний, необачний чоловік.

Ольга. Чому він не любить мене? Що я заподіяла йому лихого?.. Нехай' не любить, нехай я йому ненависна, бо я негарна, дохлятина, мовляв. Але навіщо-ж він залазить своїми брудними руками в моє чисте серце й розворушує його? Я знаю, що самий вид мій неприємний йому. Але невже ж нема у його краплини доброго почуття, невже він не може хоч змовчати, затаїти в собі свою ненавість? Він же батько...

Вікторія Францовна. То тобі здається, Олю: він з усіма поводиться однаково!

Ольга. Та й не він оди. І Серж, і навіть Маруська поводяться за мною не так як треба. Чого їм?., чого їм потрібно од мене? Хіба я не така, як всі?

Вікторія Францовна. (обіймає її). Ні, ти не така, голубко. Ти дуже благородна для їх, ти дуже чесна, ти чиста. А вони се почувають, бо сами розпутники. Поки тебе не бачуть, вони забувають про тебе. Коли-ж ти стоїш коло них, їм соромно дивитись тобі в вічі, ти стоїш перед ними живим докором. Я, доню, вижила з твоїм батьком життя і, опріч горя, нічого не зазнала, та мабуть і не буду бачить, бо я теж не похожа на його, не поділяю його поглядів, і він знає це, і не любить мене, а тільки для виду, на людях, поводиться зо мною, як з людиною... Але то була я: він має причини поводитись зо мною по-людські. А ти... ти инша річ. Тут він почуває себе владикою. І горе тобі, голубко, коли ти станеш приймати до серця кожне уразливе слово... А другі— то раби і куди хазяїн, туди й вони. Не зважай на це рибонько, бо не стане серця, не стане сліз, як що на кожне слово будеш озиватись ними.

Ольга. Коли я не можу, мамо. Чому воно у нас не так діється, як у людей? Поїдеш куди,—душа спочиває, а вернешся, ще гірше робиться на серці. Здається, як би нічого не удержувало на світі, краще булоб смерть собі заподіяти...

Вікторія Францовна. Що ти? Що ти? Боже, борони 'ґебе, доню, од таких думок! Може не все-ж так буде. А ти-б, голубко, поїхала куди на який місяць, забула-б трохи це безглуздя. Ось Всеволод приїде з Ліною. Вони не довго у нас пробуватимуть. Поїхала-б з ними на станцію.

Ольга. О, ні, мамо, і там не ліпше. Та я й не поїду зараз нікуди звідсіль.

Вікторія Францовна. Чого?

Ольга. Чого?., не знаю... Може й треба було-б виїхати, а я не можу, мамо. Не питайте, не можу.

Маруся (входить з передньої) Молоді Ильєнки і пан Матвій.

Вікторія Францовна. Проси сюди. (Маруся виходить)

Ольга, (зрадівши). Це... це він... вони на острів їдуть, мамо. Мені можна?

Вікторія Францовна. А чого-ж? Поїдь, розважишся...

(Входять Дуся, Леонид, £вген і Шах. Привітаються).

Дуся. їдеш Олю?

Ольга. Залюбки, а коли назад?

Леонид. До вечора будемо вдома, хіба тут далеко?

Вікторія Францовна. Душно мабуть?

Ольга. Нічого. Я* візьму парасольку.

(Вікторія Францовна, Ольга і Дуся виходять у

вітальню).

Леонид (/ Матвій сідають і хвилину мовчать; двген роздивляється на фотографа по стінах). Не знаю, як ви, але коли я вхожу в такий старий дворянський дім, то не можу ніяк позбавитись якогось химерного почуття... Мене обхоплює якийсь невиразний смуток, навіть жаль. А чого й сам не знаю. Чи мені жалко тієї безлічі сил та енергії, яку марно втрачено цілим рядом поколінь, що проживали у цих похмурих стінах. Чи може жалко цих старих стін, обстанови, як жалко всякої конаючої істоти. Вам, Матвію, не здається, що в таких старих гніздах все визирає якимсь прцголомив ним, придавленим, винуватим?..

Шах. Хм... чудне почуття! Та у мене в самого таке-ж старе гніздо, як і отеє. Я в йому народився, в йому виріс і мені байдуже.

Леонид. Ну-да, я й забув. Тоді, звичайно, вам байдуже... А багато—мали-б розповідати ці стіни, цей стародавній буфет про минуле, як би їм язика. Цікава-б вийшла сторінка з історії кріпацтва...

Шах. М-да... Було колись,—за водою пішло.

Леонид, (встає й розглядає фотографи по стінах). І як не личать цій обстанові отсі нові ажурні рямочки з фотографіями. Сюди треба було-б навісить старі, помарнілі од часу, портрети предків в париках, та не в ажурнихъ рямах, а щоб була стара-стара позеленіла бронза.

(Вікторія Францовна входить).

Шах. А де-ж ваші, Вікторіє Францовно?

Вікторія Францовна. Не знаю, I-політ десь з паном Творогиним вийшли. Ну, як у вас жнииа? вже зкосили жито? Я чула, що у вас цього року жита на-диво.

Шах. Жита гарні... Десятин із десять ще зосталось. Завтра край!

Леонид. Хто це випилював рами до фотографій?

Вікторія Францовна. То все Всеволод. Він любить над ними голову морочить.

Леонид. Чудово... Багато втрачено енергії, вартої ліпшого прикладу.

Шах* Я чув, що Всеволод з сем'єю незабаром завітає до вас?

Вікторія Францовна. Ждемо зо дн ■ п день.

Творогин (входить і передньої). A u дворі... як-би вам сказать... пече, побий мене Бог!., v буть дощ буде. Ну, прощавайте, кумушко. Си ч. :<а... А-а, Матвій Львович!, де це ви взялись?.. ! сту/! < :>-УС? (Співає):

Проведьом-же, друзья.

Эту ночь веселЄІ ...

Леонид. Тепер цієї майже не співають. Творогин. Оттакої!.. А якої-ж?

Шах. Еге-ге, тепер навіть гімназисти виспівують: "Ще не вмерла Україна4*, або—"Ви жертвою палі"...

Творогин. Ну, я таких і не чув... Як-же ви поживаєте, Матвіє Львовичу?.. Про вовка помовка, вовк і тут... (Сміється до Віктори Францовна).

Шах. Хіба про мене що балакали?

Творогин. Хм... як би вам сказать... Жита у вас, Матвіє Львовичу, завидки беруть, побий мене Бог!.. Кіп по п'ятнадцять, не менш...

Щах. Де там?., не буде.

Творогин. Як то не буде? Скрізь в окрузі не побачиш таких. А ячмені, а пшениці... Антік! Розбагатієте в в одне літо, побий мене Бог!.. Тепер можна хоч і женитись, буде за віс-о весілля справити... хе-хе-хе, побий мене Бог! А у мене й молода на прикметі.

НІах (сміється). Цікаво. Де ви її нагляділи.

Творогин. О, хіба мало панночок в окрузі? Ого, таку горличку намітив, що... як-би вам сказать... повік Тво-рогина, Михайла Івановича згадуватимете.

Шах. Що-ж, валяйте,—де наша не пропадала.