— А де ж хід, яким спускаються на човнах? — спитав Луначарський.
— Той хід коло правого берега, його зроблено тисяча сімсот дев'яносто дев'ятого року. З лівого боку він був обгороджений кам'яною загатою. Там є і другий канал. Його проклали через граніт тисяча вісімсот п'ятого року. Такі канали потім збудували на Кодацькому, Сурському та Лоханському порогах. Але всі вони були недосконалі й незручні, щоб ними спускати плоти й судна. Отож сплавляли вантажі, як і перше,— "козацьким" ходом, через пороги. Хоробрі лоцмани — нащадки запорожців — через ці пороги і плоти водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину!
— А цікаво, чому цей поріг зветься Ненаситець? — спитала дружина Луначарського.
— Тому, кажуть місцеві люди, що він ніяк не насититься: "Все їсть та їсть, все лопає та лопає, а ніяк не наїсться й не налопається".
І справді, чого тільки він не ковтав?! Щоліта часто понад півсотні людей тут гинуло: лоцмани майже всі рятувалися, а плотогони здебільше гинули.
Потім Дмитро Іванович запросив наркома пройтись з ним трохи далі, де показав йому ще одну важливу "штуку".
— Дивіться на оту скелю, що виступає з води Ненаситця. На ній прикріплено чавунну плиту, де є напис про загибель у бою з печенігами київського князя Святослава Ігоровича, коли він повертався з походу. Якщо хочете, ми зможемо добратися до неї.
— Так там же вирує поріг!
— Не турбуйтесь, Анатолію Васильовичу, мені тут не вперше плавати. Ми, як кажуть, і сами з вусами!
— Та ще й запорозькими! — кинув Луначарський репліку, усміхаючись.
— Отож. Я ось гукну діда-рибалку, він і переправить нас.
На сигнал Дмитра Івановича дід швидко причалив до берега, всі сіли в човна й підпливли до самої скелі з плитою.
— Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, ніж я, бо мені вже минув сімдесятий рік.
— Та хіба вам уже стільки років? Ви ж мов юнак стрибаєте по скелях.
Нарком протер свое пенсне. Читає вголос:
— "В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою с печенегами русский витязь — князь Святослав Игоревич" .
— Ну, як вам подобається наш Дніпро?
— Чарівна краса, дивишся на неї й не надивишся!
— Так-то воно так, а все ж надходить час, коли загнуздають Дніпро і навіки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром у Кічкасі почнуть будувати греблю.
Це правда? — спитав професор.
— Правда, Дмитре Івановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнішу електростанцію.
— Отже, мине рік-два, і дніпрові води підіпре могутня гребля. Скільки ж то царів намагалося перетнути Дніпро — і не вийшло в них — кишка була тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: інші люди прийшли, принесли великі задуми, нову техніку.
— Правильно міркуєте, Дмитре Івановичу,— усміхнувся Луначарський.— Многоводний Славута закрутить велетенські турбіни. Ця енергія перетвориться в могутню електричну силу.
Луначарський замріяно дивився на пороги, на скелі, на розкішні зелені острови. Це помітив Яворницький.
— Мені здається, Анатолію Васильовичу, ви зараз обмірковуєте щось таке, що зв'язане з Дніпром. Я не помилився?
— Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром вода заллє багато історичних місць і красот природи. Могутній Дніпро служитиме народові, а все те, що ми зараз бачимо, вкриється водою. В мене виникла думка: як це було б добре, коли б ви склали альбом Дніпрових порогів та історичних місць. Вам за це подякують люди, згадають колись добрим словом!
— Я вже думав про це. Вже й матеріал почав збирати. Сподіваюсь, що це буде пам'ятка минувшини. Так і думаю назвати альбом: "Дніпрові пороги"... Ну, що, Анатолію Васильовичу, час-бо вирушати й назад?
— Шкода розлучатися з казковим місцем, та нічого не вдієш, треба їхати.
Дорогою до міста Анатолій Васильович спитав Яворницького:
— Може, вам у чомусь потрібна допомога? Кажіть.
Дмитро Іванович ніяково усміхнувся в свої білі вуса, певно, вагався.
— Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Мені призначено академічну пенсію, я вже й одержував її, а тепер чомусь припинили виплату. Що за знак — не розумію?
Луначарський витяг записника і щось занотував у ньому.
— Я з'ясую, Дмитре Івановичу, все з'ясую. Незабаром академік Д. І. Яворницький одержав звістку, що йому поновили виплату пенсії, і він одержував її до самої смерті.
ПОБРАТИМИ
Історик Дмитро Іванович Яворницький та художник Опанас Георгійович Сластіон — люди одного покоління, великі приятелі й друзі.
Велику Жовтневу революцію вони сприйняли як неминуче, історично обумовлене й закономірне явище, визнали без вагань Радянську владу, самовіддано і чесно працювали для народу.
Постійним гостем на суботніх вечірках у Дмитра Івановича, коли він ще жив у Петербурзі, був художник Опанас Сластіон. Він так захоплююче грав на бандурі, так чудово наспівував українські думи та пісні, що справляв на всіх присутніх незабутнє враження.
Свого друга Опанаса Яворницький вважав за талановитого художника-ілюстратора й рекомендував йому не тільки педагогічною працею, а й цим фахом заробляти собі на хліб.
У 1886 році вони вдвох помандрували на Україну. Дмитро Іванович ішов слідами запорожців, збирав матеріали для історії, записував народні пісні, а Сластіон заносив до свого альбому все, що зустрічалось їм з української старовини.
Допитливі мандрівники відвідали багато сіл, побували в Хоролі, Лубнах, Миргороді, гоголівських Сорочинцях та інших місцях. Яворницький всюди читав лекції на історико-археологічні теми. Тоді й виникла у художника Сластіона думка — видати ілюстрованих "Гайдамаків". Відомо, що ця книжка вийшла 1886 року в Петербурзі в оформленні Сластіона, з передмовою Яворницького. Російська та українська інтелігенція прихильно зустріла твір художника. Письменники, журналісти, громадські діячі надіслали Сластіону щирі привітання.
Якось у серпні 1929 року Дмитро Іванович, прийшовши на роботу в доброму гуморі, відразу почав про те, як він замолоду ніколи не засиджувався в музеї, а все мандрував, все "вештався поміж людьми", збирав і приносив до музею різні історико-побутові речі.
— Так от що, хлопці! Годі вам сидіти та штани протирати на одному місці,— сміючись, говорив Дмитро Іванович.— Гайніть по церквах нашої округи. Люди закривають і законопачують їх, а ми з вами тут сидьма сидимо. Не забувайте, що добрий музейник, як той півень, що на смітнику знаходить собі зерна,— відшукує в церковному мотлосі історичні перлини. Переглядайте церковне начиння найуважніше, перетрушуйте й перемацуйте його власними руками. Особливо цінуйте датовані пам'ятки з написами або іменними присвятами. Кожна така річ — чи то старовинна книга, риза, хрест, ікона, шкатулка, дзвони й безліч іншого — скарби для музею. А ви, синку,— Яворницький звертається до Матвієвського,— збирайтесь в подорож на Полтавщину, в Миргород, до мого друга художника Опанаса Сластіона. Він обіцяє продати нам дещо із своєї коштовної колекції, яку я здавна добре знаю. Обніміть Опанаса від мене, передайте мої вітання його милій дружині Марії Іванівні та йому особисто. Розкажіть їм найдокладніше, як ми тут живемо та хліб жуємо. А оцю мою останню друковану працю "Дніпрові пороги" з автографом віддайте Сластіонові на спогади про місця, де колись ми з ним мандрували і марили про кращу народну долю... Скажіть йому, що незабаром потече оновлений Дніпро, і на затоплених місцях колишнього Запорожжя залунає уже нова слава, животворна слава Дніпрогесу, слава квітучої Радянської України.