У своєму листі від 6 червня 1902 року він схвильовано пише до Дмитра Івановича;
"Женуся за вами по слідах ваших і добре, як потраплю вас тамечки, куди листую, коли ж не потраплю,— пропала моя справа".
В цьому листі він дуже просить Дмитра Івановича допомогти йому — написати листа до полтавського губернатора, щоб той "дав дозвіл на концерт" .
І Яворницький допоміг своєму другові.
З НАРКОМОМ НА ДНІПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ
Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Дніпропетровського історичного музею підкотила легкова автомашина. З неї вийшов енергійний, середній на зріст, з гострою борідкою чоловік. Він відчинив задні дверцята і подав руку вродливій чорнявій жінці, допомагаючи їй вийти з машини.
Дмитра Івановича заздалегідь попередили, що до музею прибуде нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього видатного діяча культури, людину, яка багато зробила, щоб налагодити музейну справу в Радянському Союзі.
Коли в дверях вестибюля музею з'явився Луначарський разом із своєю дружиною, директор шанобливо зустрів їх. Гості були у веселому й бадьорому настрої.
Дмитро Іванович казав якось працівникам музею, що він давно хотів би побачитися з Луначарським. З такою всебічно освіченою людиною, блискучим публіцистом і трибуном приємно було ближче познайомитися й поговорити.
Напевне, і Луначарський хотів на власні очі побачити відомого історика, давнього приятеля Рєпіна, почути живе, соковите слово Яворницького.
Луначарського і його дружину запрошено пройти прямо в запорозький відділ.
Дмитро Іванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин, добре володіє українською мовою, знає культуру, захоплюється українською народною творчістю і поезією, тому пояснення робив українською мовою.
Серед багатьох експонатів гостям впала в очі насамперед славнозвісна картина "Запорожці".
— А-а, знайомі обличчя! — усміхнувся нарком. Дмитро Іванович напам'ять знав усіх прототипів, з яких Рєпін малював окремих персонажів цієї історичної картини. Луначарський тут же поцікавився:
— Чи правда, що оцього писаря Рєпін малював з вас?
— Так, це правда!
Дмитро Іванович розповів багато подробиць, які Стосувалися створення "Запорожців".
— А ось і той знаменитий лист, який запорожці гуртом складали до турецького султана.
Яворницький виразно, з наголосом на окремих словах, прочитав листа. Сміявся нарком, сміялись всі, хто був тоді біля них.
— А що це у вас за сволоки лежать? В чому їх цінність?
— Це, Анатолію Васильовичу, сволоки з запорозьких куренів. Привіз їх з Нікополя нащадок запорожців Захар Бородай. Ви ж тільки подивіться на них, як тут добре вирізано літери. Можете прочитати: "Цей курінь 1751 року збудували запорозькі козаки Самардак та Киян".
Далі Дмитро Іванович показав інші запорозькі речі — жупан, штани, пояс, пістолі, гаківниці, розповів, як та за яких обставин він "доскочив" експонатів. Показав глиняні люльки, з яких курили козаки такий міцний тютюн, "що як потягнеш, так і десятому закажеш".
— Тепер, прошу вас, підійдіть сюди. Бачите оцей череп?
— Що ж це за череп, чим він знаменитий?
— Це запорозький.
— А звідкіля це видно, що він запорозький? — спитав гість.
— А в нього, бачите, зверху зберігся чуб — оселедець. Це вже безперечна ознака січовика.
— Де ж вам пощастило здобути цей унікум?
— Викопав його в могилі села Покровського, біля річки Підпильної, де була остання Січ. А про те, що це був таки запорожець, є в мене й інші докази: біля черепа стояла кварта горілки, яку я теж виставив у вітрині.
Екскурсія повагом посувалася далі. Ось підійшли до великої картини, де на весь зріст намальовано якогось велетня.
— А що це за богатир? — спитав Луначарський.
— А-а-а, то нащадок запорожців, відомий борець Піддубний. Коли він гостював у мене, я попросив художника Струнникова намалювати цього козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так він на порошок зітре...
Під кінець огляду запорозької старовини Дмитро Іванович підвів гостей до картини "Ненаситецький поріг". Біля неї вони пробули довгенько. Яворницький піднесено розповідав про грізні Дніпровські пороги та козацькі ходи на Дніпрі. Особливо цікава була розповідь про найстрашніший Дід-поріг.
— Та що там картина! От якби ви самі побачили та почули, як реве Ненаситець. Ото інша річ!
— Ви, Дмитре Івановичу, так зацікавили нас романтикою Дніпра, що ми з дружиною хоч і зараз ладні поїхати з вами на пороги. Ви згодні?
— Прошу! Я готовий.
В автомашині сиділо четверо: біля шофера — дружина наркома, а за ними — Луначарський і Яворницький. Не доїжджаючи десять кілометрів до Ненаситця, Яворницький легенько торкнув рукою плече водія, дав знак зупинити автомашину й перший вийшов з неї.
— Прошу вас, Анатолію Васильовичу, вийдіть сюди на хвилинку.
Нарком вийшов, зняв окуляри і протер їх.
— Чуєте, як реве?
— Чую, що ж то?
— Отож той самий Ненаситець: реве і стогне, шумить і виє — залежно від погоди. Його можна почути за тридцять кілометрів. От яка сила!
— Це справді могутня сила,— підтвердив Луначарський.
— Сюди, до грізного Ненаситця, восени тисяча вісімсот сорок третього року приходив Тарас Шевченко,— сказав Яворницький.— Багато чого тут побачив великий Кобзар: відвідав тоді Хортицю, був у Олександрівську, в Нікополі, в селі Покровському. А тепер сідайте, поїдемо далі.
Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогів.
Через кілька хвилин їзди мандрівники побачили велику гранітну скелю, яка нависала над самим Ненаситцем. Перед порогом повільно струмувала прозора вода — синя-синя, як чисте небо в ясний день. І в той же час — що тільки діялося на Ненаситці! Тут вода клекотіла, крутими хвилями здіймалася над віковічними скелями, розбризкуючи клапті білої піни. Дніпровські чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собі поживу.
— Ось вам, Анатолію Васильовичу, і той красень, до якого ми їхали. Милуйтеся з нього.
Всі зійшли на скелю. З неї було видно і далекий степ, і широке плесо повноводного Дніпра. Луначарський зняв кашкета. Легенький вітерець, зволожений бризками з порога, приємно лоскотав його волосся. Дорожньої втоми як і не було.
— З усіх порогів, що є на Дніпрі,— казав далі оповідач,— Ненаситець найбільший і найстрашніший. Він має довжину більше двох кілометрів, падає дванадцятьма лавами, весь укритий водяною піною, а взимку не замерзає. Це якась могутня, страшна стихійна сила і разом з тим чарівна, разюча.