— Ты чиво выглядываешь? — старший до прозурки однії.— Я те рожу раскрою.
Які хоч тут в'язні сидять? Хоч би не самого заперли. О, душі щирої, душі! — Надіває бушлат Луценко.
— А скажите, пожалуйста, здесь есть политические? Хоть в камеру меня к ним.
— У нас всё политические,— оскирнувся діжурний. "№ 8. Следственные" — стоїть над однією камерою. Загуркотів засув, сюди й упхнули Луценка.
Невеличка, вузенька камерка. Три в'язні у їй. Так усі на Луценка й дивляться. Поздоровкавсь.
— Новенький-то, да? — питає один, чуб йоржиком, вуси невеликі, стоїть біля комина, курить.
— Да.
Два на нарах сидять. Один, здоровенний дядько рудий, теж курить. Другий — очі вузенькі-вузенькі, борода рідка і сухий сам такий, кахикає.
— Проходи, земляк-то,— забасив рудий до Луценка.
— Проходи, товарищ,— усміхнувся той, чуб йоржиком. Пройшов Луценко до нар, положив на їх пайку, рушничок,
що дали, чорний, брудний, шапку сіру, чашку, чайничок, ложку, сів на краєчку, дивиться.
"Політичний, здається,— думає про того, що чуб йоржиком,— лице таке біле, гладеньке, на вчителя схожий". Аж усміхнувся Луценко.
Походив той по камері, сів далі й собі.
— А что, товарищ,— Луценко до його,— тяжело здесь сидеть?
— О, здесь сидеть,— схитнув головою, помовчав.— Здесь сидеть...— негарно так вилаявсь, та й нічого.
"Не по-політичному лається",— подумав Луценко, похнюпивсь.
Дивиться й на Луценка той, чуб йоржиком.
— Лицо не простого вора, не грубое,— до.рудого стиха.— Фартовый-то сам? — до Луценка.
Почервонів Луценко. "Нет",— усміхнувся.
Закусив той губу, позирнув до другого, нічого.
На обід задзвонили. Унесли у бляшаному бачку іржавому мутного чогось. Беруть ті ложки, Луценко дивиться.
І не їв ще й досі нічого, не хочеться й їсти. Взяв далі ложку, покоштував усе-таки. Солоне, терпке щось.
І це знов над цим йому жить!
Вилаявсь той, чуб йоржиком, вилаявсь і рудий на їжу таку, покидали ложки на нари в куток, ходять по камері. Той, очі вузенькі, поставив бачок коло дверей, сидить; 'Луценко теж.
— А дальний-то, ближний? — рудий до Луценка.
— Ссыльный.
— Проворовался-то? Почервонів Луценко.
— Н-нет,— мотнув головою.
— Не стыдись, брат,— оскифн^вся рудий.— Люди фартовые, не политика-то.
Нічого Луценко.
— І не ругается, ничиво — фраир,— буркнув до рудого той, чуб йоржиком.
Почув це Луценко: знає, щЬ по-тюремному фраїр — чоловік, з якого уголовні люблять попастись, а то й познущатися,— почервонів ще дужче.
Помовчав той, чуб йоржиком, далі:
— А денег-то много в конторе? — оскирнувсь до Луценка.
Усміхнувсь той.
— Увидите, чи будет квитанция,— промовив.
— Поляк сам-то?
Походили ще трохи по камері, посідали.
— А за сердце-то жмет, а за сердце жмет,— почав той, чуб йоржиком.
— Татарин,— до того, з очима вузенькими,— давай-ка еще булки.
— Н-н,— огинається той,— давай, все давай, а как твой — и не давай мне сахару.
— Да что он... еще отговариваться станет,— витріщивсь той, чуб йоржиком,— душа с ниво вон! — Підступає.— Давай!
Розв'язує вузлик татарин, ламають, беруть.
Стоїть Луценко під комином, дивиться тільки.
І це йому сидіти з такими! У того, чуб йоржиком, зовсім і очі не політичні, такі хижі, а в рудого аж червоні якісь. Бідний татарин, кахикає тільки. Та чого він кахикає?
Гляди, сухоти! Заразиться ще можна.
Поїли, знов по камері швендяють.
— Так вот,— той, чуб йоржиком,— сколько на воле товарищей-то, а как отец не передаст чиво,— никто. Ну...— посварив кулаком.
— Закурим, что ль,— рудиц.
Позакурювали махоркою, Ходять, пихкають. Татарин кашляє. Луценко дивиться тільки: не курить — і вже й од накуреного в висках сіпає йому.
Спитав місця ильного, показали йому поз стіну,— вогка, цвіла; шапку під голову,— ліг.
Що це за горе йому? Нащо? За віщо? Так бажалось жить, любить усіх... Та хоч би ж хоч і обвинуватили його, та як політичного, а то... пожари, розбишацтва — на тобі! І він уголовний між уголовними!, Хоч би ж хоч не між такими. Та ще як і сидіть довго отак. Та ще ні чаю, ні сахарю. Та на що хоч так од дому далеко! Хоч би батько навідавсь коли... Батько... бідний... як це він там сам, без помочі спотикається по чужому. А мати... Так утішалась... невісточки ждала... Як це їм там! Це ж, мабуть, і не знають про суд цей. Хоча... там же доказують. Як їх розважити? Що написати їм таке? "Не турбуйтесь, написать, все нічого". Треба, треба.
Два рази на місяць дозволяється в'язням писать листи, прохання звідціль, і два рази на місяць підходить надзиратель — "базарний" — до прозурок, питає, кому чого. Добре, в Луценка є гривеник дідів. Паперу в тюрмі не дають. А що якби це не було його? За віщо б купив? Як би це довідались, де він?
І от вийняв з чобота гривеник,— чобіт не одібрали,— підійшов той, дає:
— Пожалуйста: конверт и бумажку для письма, лист бумаги и марку на семь...
Оскирнувся базарний і мерщій од прозурки з тим гривеником. Що таке?
Гуркотить незабаром засув, ускакують у камеру: старший і ще чоловіка три надзирателів.
— Ты где взял эти деньги? — старший до Луценка.
— У меня были.
— В сапогах? Сволочь! Обыскивали; почему не явил их тогда?
— Не о них думал.
— Обыскать его! — до надзирателів старший. Сам побіг. Роззувають його. Викидають устілки з чобіт, підклейку порють... Біжить старший.
— На месяц без выписки и третью часть денег в кружку, распорядился начальник.
Заперли в камеру. Подививсь, подививсь Луценко на чоботи.
"— Эх,— почав до товаришів,— такое несчастье...
— Ха-ха,— зареготів той, чуб йоржиком,— выписка!
— Да,— оскирнувся рудий,— в сапогах все и держал, думал, мы вытащим.
Сів Луценко на нарах, похнюпивсь.
І це така розвага йому! Що робити? Куди діться? О, хоч би побачить політичних!
— А почему они не гуляют по этот бок тюрьмы? — ні з сього ні з того почав.
— Кто — они? — чуб йоржиком.
— Политические.
— Гм,— оскирнувсь той, помовчав.— Гады... Только нашему брату мешают. Через них только охраны всё.
Ех, книжок би, книжок хоч. Забувся б, може.
Увіходить одного вечора на повірку начальник,— такий червоний, високий... Стукають надзирателі в грати, зазирають під матраци. Луценко:
— Господин начальник, пожалуйста, книжек.
— Что-о? — подививсь так єхидно.— Какой я тебе господин? Не знаешь? Ваше высокоблагородие!