В пазурях у людини

Сторінка 2 з 8

Тесленко Архип

Можна б і читать уже тут,— нема книг .. А так скучив!..

"А якби й справді книги,— почав усе частіш думати Луценко.— Треба їх, треба тут. Люде тутешні такі дикі, темні. А засланці, що у тій першій хаті!.. Страх розбишаки!.. Через їх та й на всіх засланців ворогують селяне. Де ж пак! Що пиячать, б'ються, а то ще таке виробляють: за жінкою однією гнались у лісі, бачили люде; вівцю чиюсь смалили у тому ж таки лісі; вікно в одній хаті вибили. І це при Луценкові вже. Ну, до чого ж це воно!

Книжок треба, книжок! Може б, хоч як-небудь пощастило на кращу путь їх направити".

Роздобули товариші на марки, послав Луценко додому за книжечками, які були в його, послав у редакцію одну, що знав адресу, щоб ві силали газету, звісно, як засланцям, без грошей.

Ходить лісом, марить: газети, книжки... Читає, балакає, розказує: "люде ж ми, люде!" Розказує про таке все гарне, велике... Читає й селянам.

Марить. Як ось, не погоїлись ще йому виразки на ногах після етапу пішки, як знов приїздить стражник до його.

— Собирайсь!

— Куди?

— В город. Дивиться Луценко.

— С вещами, совсем?

— А я почем знаю! В полицию.

"Та нащо ж його? Що це йому? — Стоїть, на клунок дивиться: чи забирать, чи ні",— думає.

— Живей, брат!

— Так вот, вещи. Подводу нужно для них.

— Какой те подводы? За подводу ничего мне не сказывали.

— Сюда все ж для вещей дали. Полтораста верст...

— Я ничиво не знаю. ХохоЛ-то сам?

— Да.

— Служил в Киеве, знаю... Живей, брат, некогда. Копається Луценко в клункові. Так куди ж це його таки?

Чи вернеться він сюди ще? Чи ,хоч сорочку взяти? Те положить, те вийме. А ще ж... Харчових не получав, наїв у товаришів. А... як не вернеться...

Стоять: кацап, парубійка, так сумно дивляться.

— Эх,— Луценко до їх,— должен я вам. Всміхнувся кацап.

— Ничаво, ничаво...— Помовчав.— Эх, харош малый-то был и... куда тебя это?

Зав'язав у вузлик Луценко дещо з білизни, зав'язав чашку, ложку, чайничок бляшаний прив'язав туди, одягається. Вбігає дід звідкілясь.

— Нате, нате! — до Луценка.— Позичив у крамаря...

— Та що? Я й так вам...

— Нате: на чай хоч, на рахар поки що. Недалекі,— помиримось.

Дає срібненькими: 10, 15 і 20. Вийшов Луценко од стражника і аж у чоботях під устілкою порозпихав їх, щоб де не забрали — клопіт!..

Прощались...

Дід:

— Прийдуть газети, книжки...— та й не доказав. —. Вертайтесь! — гукали.— Де так щось.

Ліс усе, болота... І скрізь грязюки, грязюки!.. Стражник верхи їде.

— Ану, живей, живей,— ус£ на Луценка.

Осінь. Холодно. А в Луценка й сорочка мокра од поту, та дух так і пре з його — за кон^м хапається,— спотикається, брьохається.

На третій день увечері прибули в поліцію. Не питали ні про віщо Луценка, не казали нічого йому,— заперли. Лежить на нарах, так усе болить йому, руки, ноги. А пити аж душа горить. Так би чашку чаю випив оце. А за печінки тягне! Так би попоїв чого!

З грошей, що дід йому дав, гривеник тільки й зостався.

Стражник не дав етапних,— у поліції, сказав, видадуть,— то Луценко тратив свої. Покопався зараз у чоботі, знайшов того останнього гривеника, до прозурки підходе. Як не його ноги. Городовий ось у сінях, довбеться в носі.

— Купите мне булку, пожалуйста.

— Что?

— Булку. Помовчав.

— Некогда мне.

— Ну, может, хоть стакан чаю попросить у вас можно. Знов помовчав.

— Нету.

Стоїть діжечка у куточку, заглянув — водичка блищить і лежить на дні погнутий кухлик. Напився — липка, на зубах тріщить. Знов на нари.

Бруд скрізь, сморід, павутина, світло чадить, холодно. Прохолола сорочка мокра та так і прилипла до тіла. Застібає, застібає піджачок, чумарчину. Та блощиці ганяють, таркани шарудять.

І довго це бути йому так? Що жде це його? Перекидається то на той бік, то на той.

Другого дня випускають Луценка. Городовий з книгою в сінцях.

— Ану, йдем... Що таке? Куди?

— Пожалуйста ж, деньги этапные,— до городового Луценко.

— На что они теперь тебе!

Тюрма здорова, брудна, стіни... Таке страхіття. Гляди, ще сюди! — тьохка в Луценка. І справді...— За що?..

— Не отставай!

Обшукали його і між пересильні посадили. Хіба, може, на етап куди? Так куди, чого? Переночував. Заглядає конвойний у прозурку. Одчиняє діжурний камеру.

— Выходи! —до Луценка.

Так і є: на етап!.. Хоча... хліба — пайку дали. Не давали б на сьогодня. Та й етап не сьогодня 'звідціль. Зв'язує все-таки вузлик.

— Пусть лежит-то,— діжурний до його. Так от!

Обшукують конвойні його, Лізуть у кишені.

— А скажите, пожалуйста,— він до їх.— Куда это меня?

— Там узнаешь.

Будинок на два поверхи, дерево кругляками. Сосни коло його стоять такі похмурі. "Камера судебного следователя" — таблиця на йому. Повертають.

— Що ж це таке? За віщо?

Сидить слідчий за столом, борідка русява.

— Ну-с,— починає до Луценка,— передали мне допросить вас... Скажите, пожалуйста: как там было у вас — пожары, беспорядки?..

— Мм... так... кой-что.

— А вот мельница у... как ево,— подививсь у папір,— у Савенки... Где вы были ночь*о против 20 октября?

Дивиться Луценко. Побілів-побілів. Та це... обвинувачують його?

— Спал дома.

— Докажите.

— Отец... мать...

— Чужих людей надо, кто бы вас видел спящим. Стиснув Луценко плечима, нічого.

Пише слідчий.

— Ну-с,— почав.— Я, судебный следователь... э... постановил: мера пресечения... мм... заключаю под стражу впредь до суда. Распишитесь.

Положив ручку Луценко.

— А скажите, пожалуйста,— до слідчого почав,— что мне грозит здесь? Быть может... и каторга даже.

Подививсь слідчий на його обличчя молоде, змарніле і так уже, помовчав.

— Да-а,— зітхнув.

— А я же ничего, ничего тут.

— Ну, что же,— стиснув плечима слідчий.

— А как теперь быть мне: у меня вещи в селе остались.

— Уж я не при чем здесь.

— Ну, идем! — штовхнув конвойний Луценка. Переночував ще ніч у пересильній, знов у коридор його.

— Передевайсь-то,— надзиратель до його.— Вон одежа,— показує під стіну на щось таке засмальцьоване, сіре.

— Да что вы? — здивувався Луценко.— Я же политический.

— Не разговаривать!

— Позовите начальника.

Підходе з другого кінця коридору старший.

— Вот мы позовем те! — Озирається сюди-туди, зціплює кулак.— Вот как начнем те давать политического.

Дивиться Луценко. Які ж і розбійники! І це йому сидіть у їх! — Дістає^ту одежу.— А смердюча яка та липка! Розстібається.— Та поночі як, які стіни страшні, та коридор вузенький який! А який діжурний гладкий, а старший!..