— Що ж з того, що не бачила? Попереднє покоління допоміжників передало нам цю естафету…
— Казка, міф, вигадки, які заважають нам жити. От проведемо археологічні дослідження, й ти перекона-єшся сама.
— Ніяких досліджень! — вигукнула Софі. — Як тільки ви спробуєте проникнути до анабіозного сектора, я одразу ввімкну сигнал Пробудження!
— То сигнал в нікуди і ні до кого. Хіба його злякаються роботи з лазерними різаками?
— Стережись, Уїлфуле! Ти занадто далеко зайшов!
— Шкода, що тебе ніщо не цікавить, навіть археологія.
— Я попередила.
Рішучим жестом Софі вимкнула екран. Хай Уїлфул затямить, що рішучості їй не позичати.
Сподівалась, він вгамується. Але…
Загримотіло, застугоніло, наче "Кентавр" застогнав од болю. З обхідної галереї зазміївся зеленкуватий, ядучий дим…
Старша операторка вмить оцінила ситуацію. Вона мусить діяти рішуче, інакше — катастрофа.
VI
Задимлену атмосферу "Кентавра" пронизали гучні акорди. Суворі, урочисті звуки виривалися з надр корабля, кружляли над його бортами й палубами, то припадаючи до них, то підносячись угору. Ніби птиці — про-вісники бурі.
Уїлфул зупинив роботів і розгублено поглядав на своїх товаришів, що юрмилися біля люків обхідної га-лереї. А простір повнився й повнився музикою, і здавалось, що їй не буде кінця. "Що ж це виходить? — стривожився Уїлфул. — Лякає? Чи й справді…" А музика пронизувала його всього, викликаючи якесь непевне передчуття, тривогу. Те саме діялося й з його товаришами. Такі веселі, безпечні й зухвалі до цього, зараз вони стояли знічені, настрашені хтозна-чим.
Музика Пробудження гриміла й гриміла. Здавалось, вона проривається крізь непроникний купол і спов-нює собою космос.
Допоміжний екіпаж слухав ту музику в заціпенінні, яке раптово скувало рухи, страхом наповнило очі. В голові Уїлфула кружляла одна думка: "Почекаємо… побачимо… — Він аж головою труснув, але ці двоє слів струмували по замкнутому колу: — Почекаємо… побачимо…"
І вже уявляв, як розходяться стелітові щити і в тунель вступають один за одним дужі красиві велетні — Головний екіпаж…
Та минав час, а нікого не було.
Музика вмовкла. Настала моторошна тиша.
Хлопці з Допоміжного екіпажу ніяково перезиралися, заціпеніння спадало з них, як пожухла шкіра, і ось деякі вже почали обмінюватись інформацією:
— Що це було?
— Це штучки нашої Софі.
— Музикальний антракт!
Обізвався Уїлфул, обводячи всіх поглядом:
— Тепер ми знаємо, що нікого, крім нас, на "Кентаврі" нема.
— То все її химери!
— Байки…
— Розкопки дадуть нам відповідь!
— Розкопки!
Уїлфул поклав руки на коробочку дистанційного керування, прикріплену до пояса, і натиснув кнопку. Роботи, що були незграбно застигли в тунелі, наче прокинулись зі сну. Блиснули цівки лазерів, засичав метал, і знову зазміївся зеленкуватий дим.
VII
Нарада Головного екіпажу розпочалася у великій рубці Керманича.
Бліді обличчя, синці під очима, особливо в жінок. Після камер анабіозу зореплавці були ослаблені, кволі, вкрай знесилені, але ситуація на "Кентаврі" вимагала негайного втручання.
Сиділи похмурі, невеселі. Ні жарту, ні посмішки, настрій пригнічений. Ще там, в камерах анабіозу, коли під музику Пробудження поволі верталася свідомість, з трепетною радістю думали: сталось! досягли! А воно, бач, не пройшли й половини відстані. Омріяна планетна система ще залишалась неймовірно далекою.
Знайомилися з Літописом "Кентавра" — електронна пам’ять видавала тремтливі рядки на екран, — але зосередитись було важко, думки розбігалися, й, може, від того кожен відчував, як поболює голова.
Нарешті Керманич попросив Софі вимкнути екран і висловитись самій. Вона ждала цього й була готова дати відповідь на запитання членів Головного екіпажу. Стала біля посірілого екрана і кілька секунд, немов загіпнотизована, дивилась на цих загадкових людей — синів і дочок Землі. Бачила їх уперше, та ще й так близько. У фільмах — то ж тільки тіні, а тут ось — живі!
— Аномалія поведінки Допоміжного екіпажу наростала поволі, отак, як у прямій починається крива…
Софі розповіла, як вона пробувала вплинути на хід подій, виграти час, — адже кожен порух сферичного календаря наближає "Кентавр" до мети. Та коли виникла загроза для Головного екіпажу…
— Ти зробила цілком правильно, ввімкнувши сигнал, — сказав Керманич. — Але як ти змогла не приєд-натися до них?
Зореплавців обвіяло холодом: якби Софі була заодно з Уїлфулом, їм би не сидіти зараз отут, вони б ніко-ли більше не побачили світла зірок…
— Почуття обов’язку, — відповіла Софі, — ось що втримало мене від згубного кроку.
— Почуття обов’язку… — замислено повторив Керманич. Помовчав трохи, а тоді звернувся до біоніків-програмістів: — Чули, товариші? Почуття обов’язку!
Коли Софі розповіла про шахові турніри, Керманич усміхнувся:
— Число варіантів у шахах приблизно дорівнює 10 у 120-му ступені. Усе людство за все своє життя, ні-чим іншим не займаючись, не змогло б перебрати їх. Шахи — невичерпна творчість, саме творчість.
Софі стояла мовчки і думала про свою обмеженість.
Потім промовляли конструктори, астрономи, біоніки, медики, психологи… Йшлося про недосконалість поведінки Уїлфула і його товаришів. Кожен із фахівців намагався виявити конкретні причини, прорахунки про-грами тощо. Це підкріплювалося складними розрахунками.
Уважно вислухавши всіх, Керманич сказав:
— Причина, товариші, лежить значно глибше… Це явище треба розглядати у філософському плані. Не-має і не може бути застиглої форми матерії. Це — рух, процес, і в ході його кількісні параметри неминуче при-зводять до якісних змін. Для нас важливо з найбільшою імовірністю передбачити поріг, межу, коли настають ці якісні зміни…
Софі нічого не розуміла, хоч пам’ять її фіксувала кожне слово.
Дискусія пішла по іншому руслу. Нарешті було вирішено: Допоміжний екіпаж має пройти через Лабора-торію № 1.
Софі знала, що така Лабораторія на "Кентаврі" є, але праця в ній не входила в обов’язки Допоміжного екіпажу, і навіть вона сама ніколи не заглядала в те герметично закрите приміщення. Може, це з її боку недо-гляд?
— Цю Лабораторію, Софі, можна спрощено назвати біохімічною. Кожен з Допоміжного екіпажу, прийн-явши там комплекс процедур, вийде інтелектуально оновленим, інакшим.