І
Це було так несподівано, що Софі здригнулась: за прозорою стіною Операторської рухались страхітливі потвори. Відсахнулась, притуливши руки до грудей, але одразу ж полегшено зітхнула: стіни ж із найміцнішого стеліту! Потвори йшли тлумом, хилитаючи чудернацькими головами, тягнучи зубчасті хвости; деякі безхвості, а інші, здається, безголові, хоча, як може функціонувати організм без голови? Коли страховиддя зникли з очей, тільки тоді Софі подумала: а де вони взялися тут, на космічному кораблі? Не синтезувалися ж із вакууму? І во-на, Старша операторка Допоміжного екіпажу, нічого про це не знає, анічогісінько!
Підійшла до панелі зв’язку, натиснула одну з численних кнопок. "Уїлфул, певне, знає, — подумала. — По його ж борту… Але чому він сам не інформує? Дивно…"
На молочному тлі екрана з’явилась гола, як бубон, голова Уїлфула.
— Що сталось? — запитала Софі.— Чому не інформуєш про свій бортовий пост?
— Нічого не сталося.
— А потвори?
— Потвори? — перепитав юнак. — Пройшли на Озерну палубу. І я зараз до них приєднаюся.
— Ти… до них… — здивувалась Софі. — Що відбувається?
— Приїжджай на Озерну — дізнаєшся. Я буду там!
Екран посірів, потьмянів і згас — наче на Софі дивилося велике сліпе око. Вимкнувся! Безпрецедентний випадок…
Софі трохи постояла, розмірковуючи, потім окинула оком осцилографи й вийшла з операторської.
"Що це з ним сталося? — думала, зійшовши на зовнішній ескалатор, який рухався з найбільшою швидкістю. — Дивно… Був такий пунктуальний, старанний, а це кидає пост!"
Крізь прозорий купол, який звідси, знизу, здається лише рискою, тонкою лінією, що відділяє чорноту ко-смосу від оцієї теплої, пройнятої світлом атмосфери, видно розсипища далеких сонць, волокна туманностей. Якщо дивитися на них, то ніякого руху не помітиш. Софі на мить здалося, що й ескалатор стоїть і їхній гігант-ський корабель непорушно завис у просторі. Але ноги відчували вібрацію, а відірвавши погляд від зірок, вона побачила, як мимо пропливають надпалубні будови — прозорі призми оранжерей, круглі бункери, куби майс-терень, складів, естакади, переплетіння ажурних форм. І враз її охопило відчуття руху — прекрасне відчуття, що єднає тебе з Всесвітом.
II
Березовий гай біля озера повнився гамором. Звучала вересклива музика, яку часом заглушували ще вере-скливіші голоси юнацького збіговиська. Хлопці купчилися невеликими гуртами, про щось енергійно спереча-лись; деякі бавилися в воді, а інші лежали на піску під кварцовим сяйвом. Тут і там валялися потворні голови й хвости. "Муляжі… — подумала Софі. — Он воно що… Та тут, мабуть, увесь Допоміжний екіпаж… Вони все покидали й розважаються! Що за поведінка?"
Уїлфул одразу помітив її й рушив навстріч, легко ступаючи по жовтому піску. Був роздягнений, як і всі, розмахував руками і гукав ще здаля:
— Іди, іди! Приєднуйся до нас!
Софі зупинилася там, де густа, як щітка, зелена трава перепинила шлях піску.
— Ну, чого ти? — вигукнув Уїлфул. — Відкинь усякі вагання й радій разом з нами!
— А з якого це приводу ви так радієте?
— Ось дізнаєшся, то теж пристанеш до нас. Ходімо, я поінформую тебе.
— Кажи, — холодно промовила Софі, не рушаючи з місця.
— Ти знаєш, що таке карнавал? — запитав Уїлфул, все ще не облишаючи грайливого тону. — Чула та-кий термін?
Софі мовчала — напружувала пам’ять і ніяк не могла пригадати.
— Ну от, — сказав юнак, — слабо вивчала історію Землі чи, може, блоки пам’яті підводять. А ми оце натрапили на таке явище, переглядаючи стародавню кінохроніку. Це дуже оригінально — карнавал! Певного дня люди надягали на себе маски, кумедні костюми й з піснями, танцями ходили по вулицях. Весело! Гарно!
Здивування не зникло з очей Софі.
— Мало чого не було в нетрях земних століть, — обізвалася лагідно. — А який стосунок це має до нас… до нашого "Кентавра"?
— Безпосередній. Ми створюємо Товариство друзів карнавалу — ДеКа. Обов’язки нам набридли остато-чно. Роки, десятиліття, століття — одне й те ж, одне й те ж. Та ти й по собі знаєш, невтомна Операторко! Ну от протягом якого часу ти виконуєш ці свої обов’язки?
— Понад п’ятсот земних років.
— Епоха! Вічність! — вигукнув юнак. — Пора кидати.
— Як ти можеш так мислити? — скинула на нього поглядом Софі. — Саме тому й не можна покинути.
— Може, я не точно сформулював свою думку… Я хотів сказати, що свої завдання ми вже давно виконали і тепер маємо всі підстави…
— Ніяких підстав! — перебила Софі. — Наше завдання — увесь час забезпечувати рух "Кентавра".
— А хіба ми не забезпечили? Енергоблоки працюють у заданому режимі, біосфера… Поглянь, яка досконалість! — Уїлфул зробив паузу, ніби даючи можливість окинути зором голубу гладінь води, біло-зелений гай. — Між іншим, а ти замислювалась над тим, куди й чого прямує "Кентавр"? Ми в польоті вже півтисячі земних років — і що змінилося в космосі? Анічогісінько. Силові поля характеризуються тими самими величинами. А далекі зорі так і лишаються далекими.
— Вони, може, ще й подаленіли внаслідок розбігання, для нас це не має значення.
— Згоден, Софі. Всі ті зорі, далекі світи — чистісінькі абстракції, і нам вони ні до чого. Для нас має зна-чення наше життя й тільки наше життя.
— Життя без мети? Без відкриттів?
— Ти ще зрозумієш, Софі, ще відчуєш…
— Я вже зрозуміла: на нас насувається небезпека, бо "Кентавр" полишений на самого себе.
— А Земля, якої вже давно не видно й не чути, хіба не полишена сама на себе?
— Порівняв… Земля — планета великих ресурсів, довговічних систем кругообігу матерії. А наш "Кентавр" — тільки космічний корабель.
— Він давно став для нас планетою, — уперто провадив далі Уїлфул. — Хай маленька, але планета.
— Яка потребує, щоб кожен з нас пильно виконував свої обов’язки, — додала Софі… — Ми ж мусимо звітувати Головному екіпажеві.
— До того моменту така величезна відстань, що її можна вважати безконечною, — заперечив юнак.
— Усе має кінець, навіть оця ваша… аномалія. — Софі окинула поглядом гамірливий пляж і твердо ска-зала: — Я вимагаю…
— Навіщо такі крайнощі? — перебив її Уїлфул. — Адже нічого не сталося — автоматика підтримує нормальну роботу всіх систем життєзабезпечення корабля. Що ж тобі ще треба?