В Карпатах

Сторінка 4 з 11

Нечуй-Левицький Іван

Ще далі за Ярмутою, в долині, видно сельце Шляхтову над самою течією. Це вже останнє в Карпатах село, заселене русинами, чи "руснаками", як вони самі себе звуть. Це вже кінчається Русь-Україна, це є найдальші села на заході. За Шляхтовою знов піднімається ефектна гора, цілий пейзаж гірський. Внизу під нею стирчать гранітні скелі цілим лабіринтом, а там вище над ними висунулися збоку гори, білі кручі та скелі. Кругом них густо заріс чорний ялиновий ліс. Здається здалека, неначе там серед густого лісу на половині гори стоїть якийсь здоровий монастир з п’ятьма високими білими церквами, з рядами білих домів... А на самому вершечку гори знов стримлять білі скелі, неначе білі стіни якоїсь величної руїни, зарослі з боків і зверху ялинами. Проти сонця білі скелі незвичайно ясно виступають на фоні чорно-сизого ялинового та смерекового густого лісу. Все це пасмо високих гір за течією вирізується на синьому небі дуже м’якими пружками, найбільше закругленими. Ці пружки проти неба то вгинаються, то вигинаються, то закручуються на всі боки. По хребтах зверху скрізь розкидані горби, неначе круглі й здорові могили, гостроверхі купи каміння; подекуди виганяються зверху білі скелі, неначе високі доми серед лісу... І все те зеленіє, аж лиснить, аж очі бере в себе. А за тими горами знов виступають верхи, вже темні, а там далі сизі, вкриті туманом, неначе ретушовані олівцем в далекій перспективі:

За горами гори,

Хмарами повиті…

Та сиза далеч вже за венгерською границею. За нею розстеляється полотнищем велика "пушка" (степ) до тихого Дунаю. Ті сизі далекі гори, та синя далеч, чогось тягне до себе душу, як щось невідоме, невидане, як фантазія, як мрія. Незвичайна людська цікавість тягне в ті невідомі краї думку, якимись чарами приманює очі. Здається, полетів би в ті нові краї, в далеку сторону, де все інше, все нове, невидане. Та поетична сиза далеч пориває душу, приманює до себе, як тиха луна дивної музики, як відгомін чудової пісні...

Руський Потік вливається в Дунаєць нижче Щавниці на заході. Мені видно бистрий Дунаєць, зовсім зелений, неначе зеленувата стрічка в’ється в узькій долині. За Дунайцем ік заходу стоять ще вищі, ще кращі гори: це П’єніни. За зеленою смугою Дунайця піднімається перший гребінь, високий, та вузький, та зубчастий, зовсім неначе гребінь півня. За цим гребенем пишно та сміливо виганяється вище од усіх гір Соколиця. Вона вузька, висока, неначе покрівля величезного готицького собору. На самісінькому вершечку з одного боку гора неначе одколупалась, обвалилась. Вона кінчається білою стіною. За Соколицею знов тісно-тісно докупи туляться рядами гір довгасті хребти з вузькими гострими верхами, неначе висока та вузька покрівля готицьких домів та церков у старих німецьких городах. Одна довга гора виступає з-за другої, друга ховається за третю. І вся ця група гір знизу до самісінького верху заросла густим ялиновим лісом. Яка надзвичайно оригінальна картина цієї групи, коли дивишся на неї з високости! Довгі та гострі верхи гір вирізуються на небі незвичайно виразно чорними смугами. Лінії сміливо та граціозно гнуться то вгору, то вниз, то сміливо вибігають високо-високо в синє небо, то знов ідуть двома, трьома чорними смужками, одна вище другої. Скрізь стирчать зверху могили, зубці, ніби густо засіяні навмисне чорним лісом. Ліси на горах не здаються якимсь бур’яном, як на дуже високих Альпах. Тут на вершечках бачиш виразно кожну ялину до самого низу, цілі рядки ялин. Здається, ніби всі верхи гір обшиті чорним зубчастим кружевом. То кружево м’яке, наче оксамитове, прикрите сизою млою, мов срібною тканкою. Здається, ніби якась сила розвішала високо-високо в небі довгі величезні ряди пишного м’якого кружева, розкидала його граціозними жмутами та рядами.

Я вийшов на найвищий пункт Бріярки, де стоїть превисокий хрест з цілої товстої ялини. Пірамідальний вершок гори такий крутий, що як глянув я вниз, у мене заморочилася голова. Я ледви оговтався, сів на камені і глянув поверх П’єнін, поверх стрімкої Соколиці. За П’єнінами гори знижуються та знижуються в далечі і зливаються ніби докупи, а там далі на горизонті несподівано виступають Татри, найвищі гори в Карпатах. Татри з цього боку незвичайно ефектні. Не дуже довгий гребінь неначе вигнався з-під землі і сміливо та гордо піднісся під самі хмари серед невисоких гір. Гори круті, як стіни. На гребені видно чотири гори, що піднімаються рядами високо, одділяючись одна од другої долинами. На крайній найвищій горі, неначе на п’єдесталі, стирчить ще одна тераса, немов величезний престіл піднімається під самісінькі хмари. На боках цієї тераси видно ніби блискучі хмари, що причепились збоку на темному фоні. То не хмари, то сніги. Проти літнього сонця замети снігу блищать здалека, як срібло. Над заметами снігу вирізуються на фоні неба чорні зубці. По всьому хребту блищать срібні снігові полоси, неначе хто розкидав білити по горах довгі шматки полотна... От із-за Татр викочуються білі хмари, та все густіше та густіше. Сині зубчасті зграї гір плутаються в хмарах...

А яка широкість, який простір кругом, куди не глянеш! Як широко розступилось навкруги небо! Які скрізь картини, то грандіозні, то граціозні, милі! От на північ од Бріярки ідуть рядками верхи, та все пірамідальні, неначе їх хто поставив на шахматну дошку. Ці всі гори знизу до вершечків вкриті чорним лісом; між ними чорніють глибокі западини, неначе глибокі чорні ями, прикриті імлою. А за ними знов виглядають гори вже сизі, сині. На цілі десятки верстов кругом стримлять гори, неначе людські голови серед великого натовпу. Повертаєшся на всі боки, починаєш вдивлятись, забиває дух, морочиться голова...

А з-за Татр все насовуються хмари. Татри вкрились ніби тонким серпанком. Чорні П’єніни, гостра Соколиця ніби поринають у дим. Далекі сині гори стають ще синіші, тонуть десь в імлі. Кругом мене на далекому горизонті фарби міняються. Я вже бачу перед собою на далекому плані ніби якусь незвичайну гравюру, припалу срібним пилом. Татри зверху ніби крутяться. Повіяв свіжий, пронизуватий вітрець. Груди дишуть вільно, піднімаються високо. Ой, гори, гори! Як я люблю вас. Єсть у ваших високих верхах щось могутнє й дивно пишне. Ваша краса приманює фантазію якимись могучими чарами. Ви похожі на пишні готицькі храми, що стрілами летять в саме небо і піднімають душу й серце високо, високо, як високий ідеал. Дивишся на вас, і сам душею піднімаєшся в сферу ідеального, де не чути ні плачу людського, ні злості...