Пішло потім монотонне життя на водах, пиття води рано й вечір, з музиками в додаток. В Щавницю на воду приїжджає не дуже багато гостей, та й то половина їх — євреї, та ще й дуже прості, у патинках, із пейсами товстими, як німецькі ковбаси. Друга половина наїзду — поляки. Великоросів та українців набирається душ вісімдесят. Венгрів було зо два та зо три німці. Гостинниці зовсім порядні тільки ті, що належать до Краківської Академії наук, котрій подарував дідич Шалай ті мінеральні джерела і землю. Другі гостинниці показують, що Щавниця — ще не є Європа, а Пів-Азія, як каже француз. Простирадла на постелях, наволочки не міняють по шість неділь. Матраци тверді, напхані соломою. Подушку дають одну тонісіньку, як млинець. Укривала до вкривання тоненькі, літні, а тим часом у горах бувають холоди, як восени. Температура знижується до 12° Реомюра. Хто їде в Щавницю, той мусить везти з собою бебехи, укривала тепліші і простирадла — сливе усю постіль. Обстава в нумерах як у єврейських заїздах або в гостинницях по малих містечках. У великі дощі та зливи готелі течуть, як тарі діжки. Через покрівлю ллється дощ в нумери. У великі дощі в моєму нумері через проточини текла вода, ще й стікала через поміст у нижчий етаж. Під моїм нумером жила якась пані і міцно спала саме тоді, як лив страшний дощ. Вода з мого нумеру лилася через поміст і чисто облила сонну пані, котра тоді прокинулась, як її промочило до тіла. Дзвоників на прислугу в нумерах нема. Слуг кличуть патріярхально: одчиняють вікна, або двері й на все горло кричать: "Владек! Касю! Мариню!" Такі крики тільки й чуєш щогодини в готелі. В моєму нумері розбита була шибка в вікні; через неї дме вітер. Шибку не засклили цілий сезон, і я мусів закладати дірку книжками. Тільки в рестораціях подають добру харч і недорого, бо закладовий доктор, дуже поважний чоловік, таки частенько заглядає в кухні ресторацій.
Про щавницькі води треба сказати, що вони трохи слабенькі й зовсім не вилікують задавнених катарів шлунка та легень. Слабим більше помагає здоровий свіжий гірський воздух, ніж води. Людям з легкими катарами вода помагає, а здоровим людям так зовсім-таки помагає... А здорових людей приїжджає в Щавницю таки чимало, а найбільше з недалеких міст. Матері привозять сюди своїх дочок, щоб їх людям показати... Я примітив, що декотрі дами міняють убрання по два, по три рази на день... От, наприклад, прибула з Варшави якась багата претовста банкирка, єврейка, така товста, що ледви ходить, коливаючись з боку на бік. Вона привезла на собі такий турнюр, що на нього збігалася дивитися вся Щавниця; на ній сукня з чорного дорогого шовку — муара, а турнюр з оксамитових бантів такий великий, що на ньому сміливо міг би сісти чималий хлопець. За нею гуляє по алеї гарного парку якась графиня, вся кругом обвішана дорогими стрічками, котрі мають на вітрі. Часто по алеях гуляє якийсь рабин, певно, єврейський святий або пророк-чудотворець, в чорному оксамитовому каптані, в білих панчохах, з довгими пейсами, а за ним іде його почет. Цей здоровий ескорт складається з десятка євреїв в атласових кафтанах, в мохнатих шапках, з-під котрих теліпаються пейси. Картинка неначе перенесена чудом з древнього Єрусалиму в Карпати. З’явились на часок мадярські студенти-мандрівці...
Переїздили через Щавницю партії венгрів-мандрівців у Карпати. Одного вечора, коли в 10 годині в нашому готелі гості вже лягали спати, серед глибокої тиші почувся страшний галас та клекіт. Чути було, що хтось бігає по коридорах, скрізь стукали дверима, гуркотіли, тупотіли. Мені здалось, що в готелі пожежа... Я вискочив у коридор. Всі гості, навіть дами, повискакували з нумерів напівроздягнені. Коли це в коридор вбігли венгри, мужчини й дами, за ними діти. Вони розмовляли голосно, що було сили в горлі, кричали, махали руками, дами реготалися, бігали по коридорах, заглядали в порожні нумери... Клекіт стояв, як на ярмарку... То веселі венгри заїхали на ніч і вибирали собі нумери на ночівку. Сполохані гості знов поховалися в нумери. Рухливі, жваві венгри ледви через годину затихли. Ще довго було чути через тонкі стіни їх регіт та міцну дзвінку венгерську мову... Другого дня в ресторації знов з’явилася весела компанія і засіла за довгим столом. Знов піднявся в тихій ресторації трохи не гвалт. Венгерки ще гірше сміялися та галасували, ніж венгри. Їх білі зуби блищали через тонкі розкриті губи, ще ясніше блищали темні, аж чорні, очі на матових, оливо-жовтуватих, але гарних фізіономіях. У мигах, в розмові венгрів було видно щось східне, дуже нагадуюче казанських нервозних, жвавих та веселих татар. Навіть їх смуглявий тип має в собі примішку чогось татарського. Накричали вони, нареготали всім вуха, знялися з місця, як зграя веселих птиць, та й полетіли десь у гори...
III Картина Карпат з гори Бріярки. Верхи Татр
11 липня по обіді я помаленьку видрався на доволі високу гору Бріярку. Ця пірамідальна гора панує над усією Щавницею. На самому вершечку цієї гори, над кручею, поляки поставили превисокий дерев’яний хрест на пам’ять про повстання 1863 року.
Яка дивна широка картина стала перед моїми очима. Внизу, під самою Бріяркою, в’ється шосе. По обидва боки шосе чорніє покрівля двох рядків єврейських домків. В однім місці зеленів парк, неначе зелена хустка, заткана букетами кучерявих ялин та смерек. Внизу за шосе шумить гірська річечка Руський Потік, що плине долиною до Дунайця і розділяє двоє пасом Карпатських гір.
Глянув я наліво від себе. Од Руського Потока на північ гори підіймаються помаленьку, та все вище йдуть на північ. Ці похилі гори, скільки захопить око, засіяні хлібом: житом, ячменем, вівсом, засаджені бобом та картоплею. Од частих дощів, од вогкого повітря поля на горах аж блищать зеленим ясним кольором, неначе трава на луках, на мокрій низині. Косогор виступає за косогором, один зелений, другий ще зеленіший, а поверх їх на синьому небі повився неначе високий вал, вкритий лісами та подекуди хатками, і заслонив далекий обрій.
За Руським Потоком на південь піднімається висока грива гір, неначе довгий величезний вал. От саме проти мене виступає з того валу крута гора Паляниця, вкрита двома чорними смугами лісу, а там серед валу ще виразніше виступає зовсім кругла гора Ярмута, неначе велетенський казан, перекинутий догори дном. На самому вершечку гори недавно поставили на піраміді статую Богородиці, ледви примітну знизу і не дуже ефектну.