Стеткевичева й Катерина. Ой, забрали, забрали. Ох! _
Олена. Набігли на нашу оселю, нас забрали в полон, як прихильників польського короля та Виговського, а самі сіли за столи й нашу вечерю самі стріскали і всі вина, усі меди, усі наливки забрали з льоху та все дочиста самі повипивали, ще й з нас наглузувались та насміялись. Три дні держали нас в полоні взаперті, в домі, ще й вартових поставили на сторожі, а потім зласкавились й визволили нас.
Стеткевичева. А оце тільки недавно нас випустили на волю та й кажуть... гм... ум... ум... їдьте собі, куди хочете, хоч і до Варшави.
Олена. Та оце ми спорудили підводу та й утекли сюди до вас.
Катерина. А на Чигирин та на нас напав Юрась з москалями та запорожцями: облягли станом місто та як почали гуркать з гармат! Але я не дуже-то злякалась Юрася та його гармат. Там-то настрахали мене полоном! Бачили ми дещо страшніше на віку. Подержав мене брат в полоні та й випустив. А мою оселю в Смілі зруйнував і спалив рідний брат моєї мачухи, полковник Василь Золотаренко, бо я ж жінка твого брата, Іване Остаповичу. Це правда, що тепер брат пішов на брата з списом та з мечем у руках.
Виговський. Я вже давненько писав до жінки, щоб
вона виїхала з Чигирина заздалегідь. Боже мій! невже оце вона не встигла виїхати?
Катерина. Олеся? Авжеж не встигла. Тепер там запанувала наша мачуха, Ганна Хмельницька. Заправто-рили вони Олесю з синком, хоч вона сама скочила на коня й правувала військом, щоб оборонить твердиню в Чигирині.
Виговський (схопившись з місця). Заправторили? Куди? Що? Як? Розказуй-бо ради господа милосердного. Може, її вбили?
Катерина. Тепереньки вже наша мачуха, ота зажерлива Ганна, панує в усьому добрі мого батька: і в Чигирині, і в Суботові. Вона ладна загарбать собі усе наше добро.
Виговський (з одчаєм). Та мені непотрібна твоя Ганна! Де ж вони діли мою милу жінку? Ой Олесю моя, голубко моя!
Катерина. Ганна виперла її.з усіх покоїв і сама господарює, а Олесю держать в полоні в Суботові. Заперли її в одній кімнатці, ще й сторожу приставили.
Виговський. Ой боже мій! То це Юрась держить її в тюрмі?
Катерина. Атож! Держить, ще, може, й голову зітне або повісить на шибениці і її, і синка.
Виговський (тикаючись по світлиці). Ще, може, й повісить? Цього можна сподіваться од цього навісного хлопця.
Катерина. Та й ти тікай з свого Бара, бо Юрась нахвалявсь, що візьме Бар і спалить, а твої скарби заграбує, бо ти забрав собі скарби його батька. Вже його військо погналось і доконечно за тобою.
Виговський. Пропащий я! (Хапається за голову руками). Там же в Барі мої скарби! Ой боже мій, боже мій! Прощайте! (Вибігає з світлиці).
Соломирецький. Наближається лихо, як чорна хмара, та все ближчає та ближчає. А тут саме розпочали весілля, ніби в диму та серед полум'я.
Катерина. Думаєш, князю, цього вечора вінчати дочку, чи що?
Соломирецький. Думаю повінчати зараз, хоч дочка того й не хоче.
Стеткевичева. А може, й схоче хоч через женихове багатство.
Соломирецький. Йдіть же та скажіть, щоб Зінаїда мерщій убиралась до вінця та увійшла сюди в світлицю, бо вже от-от незабаром над'їде князь Любецький. Вже й ксьондз жде. Я ще з нею поговорю.
Катерина, Олена й Стетк^вичева виходять у другі двері. ВИХІД 5
Князь Соломирецький і князівна Зінаїда.
Зінаїда (виходить убрана до вінця; на голові між білими квітками в перлах княжа діадема). Ти кликав мене, тату? Ти звелів мені убраться до вінця? Я вже убралась.
Соломирецький. Приступи до мене ближче. Ти все неначе мене боїшся, ніби ти приступаєш до ворога, а не до свого батька.
Зінаїда (ступивши уперед на кільки ступенів). Ні, тату! Я тебе не боюся!
Соломирецький. Зінаїдо! Чи ти вже готова до вінця?
Зінаїда. Убранням готова, хоч мені теперечки не до весільних убраннів, але серцем... не готова.
Соломи рецький. Все не готова серцем. Коли ж твоє серце буде готове?
Зінаїда. Воно, тату, вже давно готове, та нема для його твоєї ласки й твоєї згоди. Чом же мені Остап не рівня?
Соломирецький. Те-те-те! Старої пісні заводиш. Забудь цієї, співай іншої, і співай зараз. Козак тобі не рівня. (Встає). Цього вечора прибуде князь Любецький. Я оце його сподіваюсь. Він доконечно прибуде. Нема чого нам длятись.
Зінаїда. Хіба силою повінчаєте, бо сама я з Лю-бецьким не стану під вінець.
Соломирецький. Чом не станеш?
Зінаїда. Тим, що його не люблю. Я й досі люблю Остапа Золотаренка, як і любила, і ладна вмерти з ним укупі. А Любецького я не люблю, ненавиджу! Дух його мені поганий, противний; його мова, його голос для мене гидкі!
Соломирецький. Ти збожеволіла! Як у тебе стало сміливості промовить такі слова! Ти плямуєш своєю дурістю славний рід князів Соломирецьких. Опам'ятайся! Схаменись! (Бере Зінаїду за плече й торкає її). Чуєш? Ти щось верзеш, ніби сонна, нечувствённа, несамовита.
Зінаїда. Ні, тату. Я не верзу, а кажу те, що в мене на думці і що я почуваю в серці! Тату, милий мій, дорогий мій! (Стає навколішки й цілує князя в коліно). Ти, тату, хочеш принести мене ніби на жертву.
Соломирецький. Коли ти не станеш до вінця по добрій волі, то станеш поневолі.
Зінаїда. Не стану по своїй волі ніколи.
Соломирецький. Неправда твоя! (Одпихає Зінаїду). Станеш чи доброхіть, чи поневолі, бо я того хочу. Годі вже тобі думать та гадати. Ти мене морочиш, ти мене дуриш. Станеш зараз до вінця з князем.
Зінаїда. Не стану, тату! Що хочеш роби зо мною, а я не стану.
Соломирецький. Станеш!
Зінаїда. Не стану! (Встає).
Соломирецький. Так знай же, що я вчиню з тобою "ґвалтовне" шлюбне присилування!
Зінаїда. Про мене! Роби, як знаєш. Але я не стану, ніколи не стану під вінець з Любецьким, ніколи, бо він якась непотріб.
Соломирецький. Не станеш? (Одчиняє двері в кутку, в темну башту). Бачиш оцю тісну та вузьку башту? Як не встигну тебе повінчати з Любецьким, то упхну тебе в цю башту, замкну оцим важким ключем, сам втечу од козаків до Варшави, а тебе тут покину на одчай. Вмреш, замурована отам, наглою смертю! Там згинеш і зогниєш.
Зінаїда. Я ладна там пропасти, а все-таки мені смерть буде легша, ніж моє життя з нелюбом. Тут я й так в тебе в палаці ніби невольниця: я крадькома ловила ясний промінь сонця, клаптик синього неба, крадькома слухала, як десь далеко лящать соловейки, заперта в кімнатах та все під доглядом, як у тюрмі. (Ходить, як несамовита, по світлиці). Непотрібні мені оці білі весільні шати! (Зриває з голови білий серпанок і топче ногами). Я розіб'ю оцю княжу діадему! В мене вдача козацька!