та полум'я пожежі? Ох, треба хапатись з вінчанням. І Лю-бецький вернувся на Подолію в свій Кальниболоцький палац; все намагається, щоб швидше повінчатися з Зінаї-дою. Треба хапаться, бо буде пізно, як часом набіжать сюди Юрієві козаки... Зінаїда чогось жде. О, вона хитра й розумна! Тямить і вона, що заварюється на Україні каша! Але не вона, а я таки поставлю на своєму!
ВИХІД З
Соломирецький і Виговський.
Виговський (входячи похапцем). Добривечір тобі, дорогий князю! А я оце запізнився до тебе на твої запросини на весілля. Трохи задлявся в своєму Барі.
Соломирецький. Доброго здоров'я, воєводо київський! (Цілується з Виговським). Доброго здоров'я, воєводо київський, але теперечки вже не гетьмане український. Ох!
Виговський. Мабуть, вже така воля божа, що я не гетьман.
Соломирецький. Більше воля козацька, воля са-таняча, а не божа. Сідай, воєводо! будь моїм дорогим гостем, як і в передніший час, інший час, багатий на великі надії. А тепер охо-хо! Що то далі буде тепер? (Обидва сідають).
Виговський. Що було, те бачили, а що буде, те побачимо, як не помремо. Буде бійка між двома партіями козаків. Буде бійка між королем та царем. От що буде! (Вставши й ходячи по світлиці). Зате я тепер з ласки найяснішого короля київський воєвода й сенатор! Король подарував мені на Поділлі Бар, в Холмщині — Любомль, а в Галичині село Руду; подарував сто п'ять сіл в двох староствах і чотири десятки миль полів та лісів. Але як тільки король буде до мене не ласкавий, то я "продам Бар, продам Руду і заграю ляхам в дуду". Не того я сподівався од короля, постановляючи з Польщею гадяцьку умову, "Гадяцькі пункти". Король не піддержав мене на гетьманстві й на великому князівстві.
Соломирецький. А тут морока мені з дочкою.
Виговський. Кажуть, князівна не хоче вінчаться з Любецьким, все чогось бришкає.
Соломирецький. Як причеплюсь до неї, то ота бришка й згодиться, а потім згодом знов спротивиться та й одкладає весілля; та все спротивлюється, справдовується, та й знов не хоче, тільки морочить мене.
Виговський. Чи не жде пак Зіня Остапа? Чи не пише він до неї часом листів через потайних посланців?
Соломирецький. Не повинно бути, бо я держу Зіню в палаці взаперті й стережу її і день, і ніч, як ока в лобі.
Виговський. Ой, трудно, князю, встерегти дівчину, та ще й розумну, угаристу й навратливу, як до неї приступає. (Тихо). Це я знаю по своїй Олесі, як я її викрав.
Соломирецький. Це я, воєводо, запросив тебе і на вінчання, і задля того, щоб ти став свідком при "ґвалтовному" чи силуваному вінчанні й записав своє ймення на вінчальному засвідченні моєї Зіні та на акті князя Лю-бецького, по котрому він за живоття повинен одписати моїй Зіні частку своїх маєтностів і покладних грошей.
ВИХІД 4
Князь Соломирецький, Виговський, Катерина, Олена й Стеткевичева.
Катерина, Олена й Стеткевичева (входять убрані по-дорожньому, закутані хустками). Добривечір, князю!
Со ломирецький. Доброго здоров'ячка! доброго здоров'ячка! Чого це ви так загаялись? Я думаю повінчать свою Зіню.
Катерина й Олена. Ой боже наш милосердний!
Стеткевичева. Ой господи! гм... мм... спаси нас і помилуй од напасті.
Соломирецький і Виговський. Що там таке трапилось? Що там у вас скоїлось? Чого це ви такі стривожені? Що там скоїлось у вас в Чигирині та в Субо-тові?
Катерина. Говори вже ти, сестро.
Олена. Ой, не можу, серце! Розказуй вже ти, сестро, бо в мене все сохне в горлі.
Катерина. Ой, не можу. Нехай вже Стеткевичева розказує.
Стеткевичева (розкутуючись). Ой боже наш милосердний! Ще добре, що я Христину одіслала до вас заздалегідь. Перелякали б дівчину на смерть.
Олена. Ох-ох-ох! (Хапається за груди). Це ми втікали хапком звідтіль.
Виговський. Чого це ви тільки охаєте й нічого не розказуєте?
Олена (впавши на стілець і махнувши на Катерину рукою). Нехай вже вона розказує: в неї язик хоч і на турків! А я... ох-ох-ох! Я перелякана на смерть. Чи поймете віри? Три-дні не пила, не їла й не спала!
Соломирецький. Та розказуйте ради господа милосердного! Що там у вас у Чигиринщині скоїлось?
Катерина. Та ми оце не на весілля приїхали, а більше тим, що ми втекли з Чигирина.
Олена. А я з своєї маєтності Лисянки оце втекла.
Катерина. Мене оце недавнечко випустили з Чигирина, а вони обидві тільки що випущені з Лисянки.
Олена. В мене в домі в Лисянці саме були гості. Була й вона (показує на Стеткевичеву) з чоловіком. Сидимо ми та розмовляємо, та п'ємо по чарці.
Стеткевичева. Та саме вечеряємо за столами.
Олена. Ба ні-бо! Ще не вечеряли, а тільки посідали за столи. А наші наймички не подають та й не подають страви, аж мене злість узяла. Встала я з-за стола та сама пішла до пекарні, щоб нагнать наймичок.
Соломирецький. Та приступай-бо, полковнице, до діла!
Виговський. То од цього ти так перелякалась, що аж на Подолію з Лисянки дременула?
Олена (до Стеткевичевої). Говори вже ти, а я не можу, бо в мене зараз в горлі сохне.
Стеткевичева. Ото розбуркала Олена наймичку... (Запикується й микає). Куди вже мені розказати про ці страхи! Не вміла я зроду розказувать, гм... мм... Розказуй вже ти, Олено.
Олена. Насилу добудилась, бо наймичка лежала п'яна, як ніч, як квач.
Стеткевичева. Ото подали вечерю, гм... мм... Гостей було багато. Був і мій полковник Стеткевич, був Оленин сват з кумою і його свість з чоловіком.
Олена. Чого вже та свість притарабанилась до мене в гості, то я й сама не знаю: вона мене ладна в ложці води втопить, а таки приїхала чогось.
Стеткевичева. Сидимо собі та вечеряємо, гм...
мм.. коли тут як загуркотить, як застукотить, як блисне в усі вікна, гм... м... Ой господи!
Олена. Ой господи! Хоч не розказуй про це!
Стеткевичева. Мені здалось, що в хату вдарив гм... мму.
Олена. Добрий грім! Я одразу постерегла, який то грім: раз у раз гур, та гур, та гур! Гармати гуркають, аж земля двигтить та стугонить. А тахлі в шибках дзень-дзень! дзень-дзень!
Соломирецький. Напали на Лисянку татари, чи що?
Олена. Свої, а не татари. Та це ж ті Ганнині Золо-таренки та Сомки з Юрасем та з запорожцями. Це ж їх діло! Підпалили Лисянку. Ми повибігали з хати, а хати вже палають за нашим огородом. А дим валує аж до хмар. Нас забрали в полон вже в диму та в полум'ї.