Сіли обідати. Він чи лизнув, чи не лизнув...
— Антоне! чого ти такий сьогодні? — питаю.
— Який?
— Несуразний... Тобі не добре? Нездужаєш? де в тебе болить? приліг би на печі!
— Нігде в мене не болить... Тяжко...
— Чого-ж тобі тяжко?..скажи, мій голубе? Поділи своє лихо зо мною, воно й полегшає...
— Ні вже! не з тобою мені ділитися; не ти мені поможеш...
— Та що-ж таке у тебе? Скажи! не тайся од мене... скажи!
Бачу, він трошечки пом'якшав; тоді я до його ласочкою; то з того боку, то з другого, — у вічі до його зазирну; цмокну в одно око, цмокну в друге, а в самої — чую, шпари в серце позаходили; та таки достаралася до свого...
— Того мені тяжко, — признався він, — що ні пана, ні панича нашого нема — нікого мені вилаяти,.. а не вилаяти не можна... не вилаю, так занедужаю...
— Свят, свят! Антоне! перехрестися...
— Не поможе.
— Гарненько помолися пречистій; се тебе лукавий так спокушає, серце тобі ссе.
Отак ражу його, а сама собі думаю: справді шкода, що панич умер... Нехай би він його лайнув; паничеві-б з того не завадило, а він би отак не мучився... Се йому так пороблено, наслано на його... Хто-ж би се такий?...
Глянула на Антона: боженьку мій любий, який-же він змучений!.. Жаль так і закипів у мене на серці! приміла-б я що робила...
— Чоловіче мій милий! вдар лихом об землю! Нічого-ж не вдієш, — нема, з гроба вони не встануть...
— Нема пана, — каже він, — хоч-би полупанка...
— Де-ж його взяти?
Посидів він ще трошки... за шапку та з хати.
— Добре, думаю собі, нехай провітриться. Се-ж він нікуди, як не товар попорати; заким попорає — вітром сум його й розвіється.
Довгенько його не було; вже присмерком прийшов у хату, — і не пізнати його: такий веселий, регочеться, діток обіймає, цілує.
— Знайшов таки свого, — каже до мене, — одвів душу... Пораюся ото під повіткою, чую: щось їде; зирк — панок якийсь і біля шинку став. Я швидче туди. Аж то рудівський Ничволоденко; змерз він, так зайшов погрітися до шинку; от я на його вилив усе, що було на серці...
Зумилася я: — За що ти, питаюся я, на його напався? він-же нам нічого, й панок з його добрий!
— А проте, — каже він, — все-ж таки панок він, ніхто більш. Я не винен тому, що він мені під руку підвернувся... Мені в сей день треба було когось з панів вилаяти, не вилаяв, так-би занедужав, може-б і вмер. От що, щоб ти знала!..
— Не тямлю, — кажу я, — за що й про що...
— А віхоть — тямиш? а мішок тямиш? а жида не забула?... У! — Та так на мене глянув, що мене аж страх взяв...
— Так то-ж, — кажу, — хіба Ничволоденко?.. то-ж наші Марченки.
— Усі вони одним миром мировані...
От ти й говори з ним, — думаю собі, та щоб не гнівити вже його, й кажу:
— Який вже з Ничволоденка пан! тільки що штани поверх халяв...
— Одначе-ж комолий віл і ґулею б'є... та годі про се!.. амінь!
— Амінь чи не амінь, а Ничволоденко тобі сього не подарує, — подумала я собі, одначе промовчала, Антонові сього не мовила, щоб вже не дратувати його. І добре зробила, що не говорила, бо воно на моє й вийшло; а коли-б була сказала, він би тоді на мене вину звернув, сказав би: "твій язик наврочив".
Ничволоденко не подарував свого, подав до судді, а суддя взяв та й зчистив з Антона 25 карб. кари. Нічим було у нас заплатити, так корівку мою пограбували й продали... що я з того лиха-журби зазнала, так і не сказати! Що я поповбивалася, що я поплакала! Чи то-ж не корівка була! первачка, рідна, питома, сама я її випоїла, сама на руках виносила!.. Що мого догляду на неї пішло!.. а на удій яка вона була! Цебер молока давала! Вже-ж і я за нею не два цебри сліз вилила; стало-б тих сліз і Ничволоденка втопити, хоча, правду сказати, й він не винен і не на його ті гроші пішли... А все-ж корівки тієї, моєї лисенької голубки, і тепер мені жаль... Вона така була рахманна, добра! у хату сама приходила!.. Прийде було та так любесенько: ме! я зараз лустку хліба, посолю-посолю та й дам їй... А вона — хліба кусне й в руку мене лизне, поцілує... вдячлива душа була. Почну було доїти, вона стоїть наче вкопана, не поворухнеться, тільки так на мене позирає, як не заговорить, буцім хоче спитати: чи досить молока? А чистючка яка з неї була: зроду було на мокрому не ляже, тільки на сухій соломці... Пійла було як п'є, так не бовтає його, не колотить мордою на дні, а так любенько тихцем смокче його зверху; нап'ється, зараз до ясел та губенята свої об з'їди й обітре... наче людина! І ніхто її тому не вчив... Сказать би, у матери переняла, так мати її того не вміла, та й з себе мати її, хоч і добра була на молоко, а неохайна коло себе: раз-у-раз задрипана й хвіст у гною. Чистючка моя Лисочка була. Та ще й масти її бог наділив такої, що на всі села не було такої другої: така ясно-полова, аж жовта; проти сонця було наче золото те вилискується! Шерстинка в шерстинку, одна до одної наче так і прилипла: наче хто усю її поливою облив!.. а хвіст — чорний, обіймистий, наче коса в дівки. Ріжки у неї наче виточені, а на лобі лисинка білесенька, та не просто лисинка, а наче зіронька та кінці розпустила на вісім сторін!.. Так отаку то мою корівку пограбували й продали!.. Се-ж вони шматок душі з мене вийняли. Не пішла вона на користь і тому, хто її купив: сльози мої випадком йому випали... Купив її рудівський писар — Василенко... Вона, нещасниця, занудилася без мене та небавом і здохла... Так йому, тому Василенкові, й треба: ніколи не купуй ні краденого, ні грабованого... Я наче знала, що вона у його здохне: як взяли її на налигач — у мене серце так кров'ю й облилося... а як вивели з двору, я вдарилася в груди, та як заголошу... За саму царину провела її та все оплакувала. Вертаючися — зло мене взяло на Антона: "се-ж все не через кого, як не через його", — думаю собі; приміла зубами б в твар йому впилася... Люта я тоді на його була; думала: прийду до господи, так його коромислом і опережу! і гріха не побоюся! з'їв він мою Лиску... Прийшла: сидить він під хатою на призьбі; глянула на його, а у його сльози з очей цівкою...
— Се ти за Лискою? — питаю.
Він головою кивнув, я тоді — ну його до серденька пригортати, — де те й зло поділося!.. Пригортаю, і сама плачу та Ничволоденка кляну...