— Артуре. До біса це все. Це нас нікуди не приведе.
— Зачекай хвилинку. Дай скажу чому! Хочеш знати, чому я не кинув її? Я можу точно сказати чому. Мені було жаль її. Оце й уся правда. Мені було жаль її.
— Добре, не знаю. Я маю на увазі, що тобі видніше, — сказав сивий чоловік. — Але мені здається, що ти забув одну річ, те, що Джоана вже доросла жінка. Я не знаю, але мені здається…
— Доросла жінка! Ти збожеволів? Вона доросла дитина, чорт забирай! Слухай, я якось голився, — слухай це, — я якось голився, а вона раптом гукає мене з іншого кінця квартири. Я йду дивитись, що трапилось, кинувши гоління, з бісовою піною на моєму обличчі. Знаєш, що вона хотіла? Хотіла запитати, чи думаю я, що вона кмітлива. Клянусь Богом. Це мене вбило, кажу тобі. Я бачив її, коли вона спить, і знаю про що кажу. Повір мені.
— Ну, тобі видніше… Тобто, звідки мені знати, — сказав сивий чоловік. — Справа у тому, чорт його забирай, що ти не можеш зробити нічого конструктивного, щоб…
— Ми не підходимо одне одному, от і все. Все дуже просто. Ми не підходимо ніяким боком. Знаєш, хто їй потрібен? Їй потрібен якийсь здоровий мовчазний сучий син, що дав би їй чортів, довів її до нестями, а потім повернувся дочитувати свою газету. Ось, що їй потрібно. Я до біса слабкий, як для неї. Я знав це, коли ми збирались одружитись… Богом клянусь, що знав. Я знаю, ти розумний, ти ніколи не одружувався, та знаєш, що перед тим як люди одружуються, у них буває якесь прозріння, вони відчувають, що буде після одруження. А я проігнорував це. Проігнорував усі мої бісові передбачення. Я слабкий. Ось як це називається.
— Ти не слабкий. Просто треба думати головою, — сказав сивий чоловік і взяв від дівчини щойно запалену сигарету.
— Звичайно, я слабкий! Звичайно, я слабкий! Чорт забирай, мені краще знати, слабкий я чи ні! Якби я не був слабким, ти що, думаєш, я б дозволив цьому всьому… Та, що про це говорити? Звичайно, я слабкий… Боже, я не даю тобі спати всю ніч. Чому ти не повісиш цю бісову трубку? Повісь її, та й усе.
— Я не збираюсь класти трубку, Артуре. Я хотів би допомогти тобі, якщо це під силу людині, — сказав сивий чоловік. — Насправді ти сам собі робиш гірше…
— Вона мене не поважає. Вона навіть не кохає мене, чорт забирай. По суті, — я оце поміркував, — я її теж більше не кохаю. Хоча не знаю. Може, й не так. І кохаю, і не кохаю. По-різному буває. Це змінюється. От чорт! Кожного разу, коли я вирішую покінчити з цим усім, чомусь виявляється, що ми запрошені на обід, і я зустрічаю її десь, а вона приходить у цих бісових білих рукавичках чи ще у чомусь. Не знаю. Або я починаю згадувати, як ми першого разу поїхали в Нью-Гейвен[4] на матч з принстонцями. Коли ми виїхали зі стоянки, спустила шина, і був собачий холод, а вона світила мені ліхтариком, поки я міняв колесо… Ти розумієш, про що я. Не знаю. Або я починаю думати про… Чорт, аж незручно… Починаю думати про цей бісовий вірш, що я вислав їй, коли ми тільки почали зустрічатись: "Рожевий мій колір і щиро-білий, Уста чарівні й очі зелені". Чорт, аж незручно… Він завжди нагадує мені про неї. У неї зовсім не зелені очі… її очі немов ті бісові морські мушлі, чорт забирай… але вона згадується все одно… Не знаю. Що про це говорити? Я божеволію. Кинь трубку, чого ти? Я серйозно.
Сивий чоловік прокашлявся і сказав:
— Я не збираюся класти трубку, Артуре. Але є одне…
— Вона якось купила мені костюм. За свої власні гроші. Я розповідав про це?
— Ні, я…
— Просто взяла й пішла, я думаю до Триплера, і купила. Я навіть не ходив з нею. Я хочу сказати, у неї є деякі до біса хороші риси. Найдивніше, що костюм майже підійшов. Довелось трохи звузити у стегнах… брюки… та підкоротити. У неї є деякі збіса хороші риси.
Сивий чоловік ще трохи послухав. Потім різко повернувся до дівчини. Єдиний погляд, що він кинув на неї, повністю дав їй зрозуміти, що відбувається на іншому кінці дроту.
— Тепер, Артуре, слухай. Це не дасть нічого хорошого. Я серйозно. Тепер слухай. Кажу тобі з усією щирістю. Чого б тобі не роздягнутись та не лягти в ліжко, га? І розслабитись? Джоана, мабуть, за кілька хвилин буде. Ти ж не хочеш, щоб вона бачила тебе в такому стані, правда? Бісові Елленбоґени зараз заваляться разом з нею. Ти ж не хочеш, щоб вся та банда побачила тебе таким, га? — Він прислухався. — Артуре, ти мене чуєш?
— Боже, я не даю тобі спати всю ніч. Все, що я роблю, я…
— Ти не заважаєш мені, — сказав сивий чоловік. — Не забивай собі цим голову. Я вже казав тобі, що в середньому сплю години чотири на добу. Все, що я хотів би зробити, якщо це в людських силах, це допомогти тобі, друже. — Він вслухався. — Артуре? Ти тут?
— Так. Я тут. Слухай. Я все одно не даю тобі спати. Може, я зайду до тебе, вип'ємо? Що гадаєш?
Сивий чоловік випрямив свою спину і поклав вільну руку на голову.
— Зараз, ти хочеш сказати? — запитав він.
— Так. Якщо ти не проти, звичайно. Я тільки на хвилинку. Просто хочеться посидіти десь і… Не знаю. Ти не проти?
— Та ні. Але справа в тому, що, мені здається, не варто, Артуре, — сказав сивий чоловік і прибрав руку з голови. — Я хочу сказати, що я буду більш ніж радий, якщо ти прийдеш, але я впевнений — тобі слід узяти себе в руки і розслабитись, доки Джоана привальсує додому. Я впевнений у цьому. Де ти повинен бути, коли вона з'явиться, то це на місці, вдома. Хіба я не правий?
— Так. Не знаю. Клянусь Богом, не знаю.
— Гаразд, я знаю, я впевнений у цьому, — сказав сивий чоловік. — Слухай. Чому б тобі не лягти зараз в ліжко, розслабитись, а потім зателефонуєш мені, якщо схочеш. Я маю на увазі, якщо тобі схочеться поговорити. І не хвилюйся. Це головне. Чуєш мене? Чого б тобі не зробити цього?
— Добре.
Сивий чоловік ще потримав якийсь час трубку біля вуха, потім поклав її на важіль.
— Що він казав? — негайно запитала дівчина.
Чоловік узяв сигарету з попільнички — вибрав її з-поміж недокурених недопалків. Затягнувся і сказав:
— Хотів прийти сюди випити.
— Боже! І що ти сказав? — запитала дівчина.
— Ти мене чула, — сказав сивий чоловік. — Ти могла мене чути. Хіба не чула? — Він загасив сигарету.
— Ти був прекрасний. Просто чудовий, — сказала дівчина, дивлячись на нього. — Боже, я почуваюсь паскудно!