— Знаєш, що я роблю? Знаєш, що я роблю? Мені соромно казати тобі, та чи знаєш ти, що я роблю кожного бісового вечора? Коли приходжу додому? Хочеш знати?
— Артуре, слухай, це не…
— Зачекай, я скажу тобі, чорт забирай. Я ледве стримую себе, щоб не заглянути у всі бісові двері у квартирі… клянусь. Кожного разу, як приходжу додому, я майже впевнений, що у квартирі ховається ціла ватага сучих синів. Ліфтери. Посильні. Поліцейські…
— Добре. Добре. Спробуй хоч трохи заспокоїтись, Артуре, — сказав сивий чоловік. Він позирнув праворуч, де на краю попільнички лежала сигарета, яку він курив кілька хвилин раніше. Проте вона вже згасла і він не взяв її. — Перш за все, — сказав він у трубку, — я казав тобі сотню разів, Артуре, саме тут ти робиш величезну помилку. Сказати чому? Хочеш, щоб я сказав чому? Ти навмисне, я серйозно кажу, ти фактично навмисне мучиш себе. Насправді ти сам переконуєш Джоану… — Він помовчав. — Тобі до біса щастить. що вона така хороша дівчина. Я серйозно. А ти кажеш, що в неї зовсім немає смаку… і розуму, чорт забирай, якщо вже на те пішло…
— Розуму! Ти смієшся? Який у неї до біса розум! Вона ж тварина!
Ніздрі сивого чоловіка розширились, немов він глибоко вдихав повітря.
— Ми всі тварини, — сказав він. — Ми всі тварини у своїй суті.
— Чорт забирай, ми всі. Я не бісова тварина. Нехай я тупий, дурний сучий син двадцятого століття, але я не тварина. І не кажи цього. Я не тварина.
— Слухай, Артуре, це не дасть нам…
— Розум. Ну ти й сказонув. Якби ти знав, як це смішно. Вона впевнена, що вона бісова інтелектуалка. Оце смішно, це справжня комедія. Вона читає про театр, дивиться телевізор, доки очі на лоб полізуть, — значить, вона інтелектуалка. Знаєш, хто вона? Хочеш знати, з ким я одружився? Я одружився з найвидатнішою серед живих, тільки не відкритою і не дослідженою, актрисою, письменницею, психоаналітиком і взагалі неоціненим досі найбільшим генієм Нью-Йорка. Ти хіба цього не знав, га? Боже, це так смішно, я зараз лусну. Мадам Боварі[3] на вечірніх курсах Колумбійського університету. Мадам…
— Хто? — перепитав сивий чоловік роздратовано.
— Мадам Боварі на художніх курсах з телебачення. Боже, якби ти знав…
— Добре, добре. Досить про це, — сказав сивоволосий. Він обернувся і дав дівчині знак двома пальцями біля рота, що він хоче сигарету. — Перш за все, — продовжив він у трубку, — як на бісового інтелігента, ти настільки безтактний, наскільки це взагалі можливо для людини. — Він випрямив спину так, щоб дівчина могла дотягнутися за ним до сигарет. — Я серйозно. І це відбивається на твоєму особистому житті, це відбивається на твоєму…
— Розум. О, це мене доконає! Боже милостивий! Чи ти чув коли-небудь, як вона когось описувала… якогось чоловіка, я маю на увазі? Колись, коли тобі буде нічого робити, зроби мені послугу і попроси її описати когось для тебе. Усіх, кого вона бачить, вона називає "жахливо симпатичними". Хоч він може бути старезним, жалюгідним, товстелезним…
— Добре, Артуре, — різко сказав сивий чоловік. — Це нікуди нас не приведе. Нікуди. — Він взяв запалену сигарету у дівчини. Вона запалила дві. — До речі, — сказав він, — як у тебе сьогодні?
— Що?
— Як у тебе сьогодні? — повторив сивоволосий. — Як твоя справа?
— О Боже! Не знаю. Паскудно. За кілька хвилин до того, як я збирався розпочати заключну промову, адвокат позивача, Ліссберґ, витягнув цю ідіотку-покоївку з купою простирадел на доказ… і на всіх плями від блошиць. Гидота!
— То що сталось? Ти програв? — сивий чоловік ще раз затягнувся.
— Ти знаєш, хто судив? Матуся Вітторіо. Що, збіса, цей тип має проти мене, я ніколи не дізнаюсь. Я не встиг відкрити рота, як він накинувся на мене. Такому нічого не доведеш. Це неможливо.
Сивий чоловік повернув голову подивитись, що робить дівчина. Вона взяла попільничку і поставила її між ними.
— То ти програв, чи що? — сказав він у трубку.
— Що?
— Я питаю, чи ти програв?
— А, так. Я саме хотів тобі розказати. Але не було нагоди на вечірці, при цьому гармидері. Як ти думаєш, Зам подереться на стіну? Мені на все начхати, але що ти думаєш? Думаєш, подереться?
Лівою рукою сивий чоловік струсив попіл зі своєї сигарети на край попільнички.
— Не думаю, що він обов'язково подереться на стіну, Артуре, — сказав він спокійно. — Але й в захопленні від цього він не буде. Ти ж знаєш, як довго ми займаємось цими бісовими готелями? Старий Шенлі особисто розпочав усю…
— Знаю, знаю. Зам казав мені про це не менше п'ятдесяти разів. Це одна з найпрекрасніших історій, що я чув коли-небудь у своєму житті. Що ж, я програв цю бісову справу. Хоча, по-перше, це й не моя провина. По-друге, цей божевільний Вітторіо весь час присікувався до мене. І тоді ця ідіотка-покоївка витягла ці простирадла з блошицями…
— Ніхто не каже, що це твоя провина, Артуре, — сказав сивий чоловік. — Ти запитав мене, чи думаю я, що Зам оскаженіє, і я просто дав тобі чесну…
— Знаю… я це знаю… Я не знаю. Що за біс. Можна знову піти в армію, у крайньому разі. Я казав тобі про це?
Сивий чоловік повернув голову до дівчини, мабуть, хотів показати, як терпляче, навіть стоїчно, він усе це слухає. Але дівчина саме на нього не дивилась. Вона перекинула попільничку коліном і тепер швидко згрібала пальцями недопалки в маленьку купку. Вона підняла очі надто пізно.
— Ні, не казав, Артуре, — промовив сивий чоловік у трубку.
— Так ось. Можу. Не знаю напевно. Насправді я не надто захоплений цією ідеєю, і не пішов би, якби цього можна було уникнути. Та, мабуть, доведеться. Не знаю. Зрештою, зможу забути. Якби я отримав мою каску та мій здоровецький письмовий стіл, і мою чудову велику сітку від москітів, то це не було б так…
— Хлопче, мені б хотілось трохи довести тебе до тями, цього мені справді б хотілось, — сказав сивий чоловік. — Бо якого біса… Ти ж наче розумний хлопець, а говориш як дитина. Я кажу тобі з усією щирістю. З якоїсь дрібниці робиш бозна-що, воно тобі всі баки забило і ти вже абсолютно нездатний до…
— Треба було кинути її. Ти це розумієш? Треба було ще минулого літа, тоді були такі справи… ти це знаєш? А знаєш, чому я не зробив цього? Хочеш знати, чому я не зробив цього?