"Почекай! Почекай! Ось я як вив'яжусь! Ось я як уквітчаюсь! Буде тоді тобі Садовський!!"
* * *
Довго ото ми так ходили, обговорювали все… П'єс чекали. П'єс у нас не було, так учителька до міста по них послала.
Приїхали п'єси.
Поприлітали ми до школи, аж тремтимо всі. Показує вчителька п'єси: "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" і "Невольник".
— Почнемо, — каже, — з "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Це — дуже хороша п'єса… Маруся труїть Гриця, а сама співає… І Хома зарізується… Дуже хороша п'єса…
Прочитала вона нам ту п'єсу… П'єса таки дуже хороша… Про любов… А що вже ролі?! Особливо для Грицька й для Марусі…
"От якби мені Грицька", — думаю собі.
А Одарка Перепелівна присунулася до мене та:
— Я Марусю гратиму, а ти Грицька! От як заграємо!.. Тільки ж цілуватись не насправжки, а так тільки, щоб губами не притулятися… Губи ніби до губ, а щоб "цмок" — так щоб не зовсім… Добре?
— Добре, кажу.
— Так ти ж дивись!
— Ну, йдіть, — каже вчителька, — додому, а взавтра приходьте, ролі будемо розподіляти.
Цілу ніч не спав я, все думав, які вуса я намалюю… І як ото очі ті обмалювати, щоб великі були, великі… І ото думаю собі, як я падатиму, коли мене вже Маруся отруїть… Витягнусь, думаю собі, вже витягнусь, так ніби мене правцем узяло, праву ногу підійму, вона задрижить, як у корчах, а я так жалісножалісно до Марусі:
— Маруся! Що ти наробила?! І вмру.
А засипаючи, так кулаком під рядном нахвалявся:
— Підождіть, — мовляв. — Я вам заграю!!
* * *
Другого дня були в школі ми всі дуже зарані, ще вчителька й пообідати не встигла.
Ходимо, один на одного поглядаємо й ніхто нікому нічого не говоримо.
"Все одно, я Грицька гратиму", — кожний собі думає.
"Все одно, я Марусю гратиму", — кожна сама собі думає.
Вийшла вчителька.
— Ну, хлопці й дівчата, давайте будемо ролі призначати… Марусю, значить, гратиму я…
Зирк я на Одарку на Перепелівну.
"От тобі,— думаю, — й "цмок, так щоб і не зовсім".
А дівчата всі так ніби ото бджоли, коли на них димом пхукнуть… Голови в плечі повтягали й на керсетки собі дивляться…
— А от ти, Одарко Перепелівно, — вчителька до Одарки, — Дарину гратимеш… Роль невеличка, ти з нею й управишся як слід…
Дивлюсь: сопе, сопе, сопе моя Одарка… А потім:
— Не гратиму я, мабуть… Мені ніколи… Мати казали, що коноплі до посту щоб допрясти…
Встала Одарка й вийшла.
А за нею всі дівчата з хати — шаміль-шаміль-шаміль. Залишилися самі хлопці.
— Що це таке з дівчатами? — вчителька питає.
— Хто й зна…
— Ну що ж, давайте за чоловічі ролі Грицька погодився грати фершал з Дейкалівки. Він дуже хороший артист… А хто ж із вас, хлопці, на Потала та на Хому?
Та до мене:
— Може, ти, Остапе, Потапа заграєш? І з ножем він ото на Грицька накидається…
— А я думав, що я б Гр…
— Ні, Грицька ти не вдереш… То дуже трудна роль… Там трагізму з драматизмом багато… Тобі більше Потап підходить…
— Ні,— кажу, — мабуть, я не гратиму. На тім тижні, батько казали, під хуру треба їхати… Пшеницю до міста повеземо! Грайте самі…
І пішов… І думав усю дорогу:
"Потапа я їм гратиму?! Хай самі грають".
І всі хлопці пішли.
І правильно зробили.
Що ж їм маленькі ролі грати, чи що, коли кожний із їх може найкраще Грицька заграти.
Не краще, положим, ніж я, а все ж таки… І не вийшла в нас вистава…
* * *
Хто тут винен? Думаєте, вчителька? Ні!
П'єса винна. Автор винен…
Коли вже ти пишеш п'єсу, пиши так, щоб усі головні ролі були! Хіба тобі не все одно, як писати?! Так чого ж ти одному велику роль пишеш, головну, а другому — другорядну, маленьку…
Тепер, брат, рівність!
А через автора і вистави часто не відбуваються… Театральна справа страждає…
Так от, братця, хто винен!
ЮРА ГНАТ
Юри Гната не бачили ніколи?
Отакунький. Низенький, маленький, а волосся довге, покришкою…
Отак як подивишся на нього, руками розводиш: у чім там, царице наша небесна, талант держиться… Де там він міститься?! Ну, ніяк не ймеш віри, щоб у такому манісінькому тілі та сидів отакенний великий дух. Місця мало!
І ото, очевидно, коли вже йому, духові тому, там дуже сутужно робиться, тоді він з його вискакує, вскакує у макети, розсипається по мізансцені, ходором ходить по масових сценах, бризками бризкає на ансамбль, а потім стрибає на афішу й, перекрутившись у звичайні українські літери, виводить на білому папері: "П р е м'є р а"… І знову потім, знесилений, у Гната Юру вскакує…
Не інакше… Бо коли б йому, духові тому, виходу не було, рвонув би він хазяїна свого, Гната Юру, по черевній білій лінії і мали б ми з головного режисера. Державного драматичного театру імені Івана Франка самі вишкварки.
Отакий Гнат Юра…
* * *
А звідки Гнат Юра взявся? Гнат Юра народився…
Народився він у селі Федварі, Олександрійського повіту на Херсонщині, 1887 року… Народився, як кажуть, од батьків.
Батьки в його були селяни, самі на себе працювали, самі їли… Найманої праці не експлуатували й самі плодили дітей. Урожай на дітей у їх був вищий од середнього, невважаючи на те, що система хліборобства була в їх трипільна з обов'язковою толокою.
Коли мати ходила з Гнатком, то все було на однім місці не всидить: то на покуті сяде, то до печі підійде, то на піл ісхилиться, то на лежанці ляже…
А батько, було, подивляться та й скажуть:
— Що то ти, старенька, мізансцени плутаєш?
— Та щось воно дуже вже неспокійне: все б'ється, все вовтузиться.
— Іч ти, — батько, було, промовить. — І що б воно значило?
А то Гнат Петрович ще в череві матернім хвилювався, що мати його мізансцени як слід не вивчила.
…Народився нарешті…
Подивились на обличчя — хлопець.
І зразу як узяв тон — три місяці вікна в хаті бряжчали. І через кожух кумі передавали, і йорданською водою бризкали — нічого не бере… З тону не спадає.. І тільки під час антрактів, коли, було, до материнської пазухи прикипить, замовкне, тільки сопе, тяжко дихає, причмокує й пильно в матір удивляється, хапаючи її за "перуку" й нервово смикаючи… Так ніби сказати хоче: "Не так! Не так! Більше на лоба".
А мати було подивиться, перекладе з лівої до правої й подумає сумно: "І що з його буде?!"
* * *
І почав Гнат Юра рости…
Три роки Гнатові Юрі… П'ять років Гнатові Юрі… Вийде було батько за клуню: