Скати для нашого директора — не проблема.
В його установі є чимало всіляких машин, що теж мають гумові скати: є самохідні комбайни, є картоплекомбайни… Можна зняти добрі скати з комбайна і надіти на легкову машину… І все!
Комбайни залишаються "босі", — говорите ви…
Ну, так що ж?! Директорша ж на самохідному комбайні на базар не їздить, вона на машині на базар їздить…
Спробуйте попрохати у директора машину, коли хтось захворіє у робітника чи в спеціаліста, — директор вам одразу одріже:
— У мене не "швидка допомога"!
А як захворіє у директора курка чи собака, — машина зразу мчить за 40 кілометрів по лікаря…
Так то ж директорова курка і директорова собака, а робітник чи спеціаліст, він же не директорів, він — народний, радянський робітник, хай йому й машину народ дає…
Директор наш може і таке зробити: робітком виклопотав у райспоживспілки перед святами борошно й цукор для робітників і службовців…
Склали списки…
Директор повикреслював невгодних йому людей із списка, от і вийшло: директорові "припало" 20 кілограмів цукру, а робітники та службовці одержали по півкілограма та по кілограму…
Профвнески директор не вносить з грудня 1954 року, а дуже люб'язний голова робіткому т. Павлик виплатив йому по больничному листу 2180 карбованців…
— Ти мені, а я тобі! Де це таке робиться?
Робиться це, хоч як воно дивно, у Вижницькій МТС Чернівецької області, де директором працює т. Зорін.
Таке вражіння, що Вижницькою МТС керує не радянська людина, а лихої пам'яті пан директор, і що Вижницька МТС не радянська установа, а власне підприємство пана директора…
Отак запоморочиться, закрутиться в людини голова, і не знайдеться нікого, щоб розкрутить йому ту запаморочену голову та й сказати:
— Де ти, чоловіче, працюєш? І що ти робиш? І чим ти думаєш, коли отаке робиш?
БРЕХОЛОПЯ
І
От, приміром, ідете ви зеленою київською вулицею. Вулицю якраз полили водою, нема куряви, дихається легко. Сонце вже на захід повернуло, не пече, у вас прекрасний настрій, ви ще молодий, все у вас у майбутньому, і так вам хороше, що співати хочеться…
І раптом:
— Драстуйте! — це до вас.
— Драстуйте! — це ви.
— Ну, як? На смерть?! — це до вас.
Ви дивитесь на знайомого, у вас холоне отам, де душа, а очі ваші з лоба вилазять, вилазять, вилазять…
— Хто на смерть?! На яку смерть?! — перепитуєте ви знайомого.
— Як хто? — знизує плечима знайомий. — Жінка!
— Яка жінка? — хватаєте ви за руку знайомого.
— Що ви задавили!
— Я?! Задавив жінку?! Як?! — зовсім уже божеволієте ви.
— Машиною!
— Якою машиною?
— "Побєдою"!
Ви наближаєтесь до свого знайомого, вирячивши на нього очі, а він од вас задки, задки, задки і белькоче:
— А хіба не задавили?
— Де?
— На двадцять третьому кілометрі!
— Коли?
— Позавчора!
— Та!!! — з притиском такаєте ви, ще ближче присовуючись до знайомого, але він, ваш знайомий, буркнувши: "Та всі ж говорять!", — галопом перескакує на протилежний бік вулиці і на здивовані погляди перехожих крутить пальцем біля лоба, показуючи очима у ваш бік.
— Та хто ж говорить?! Хто це "всі"? — кричите ви вслід вашому знайомому, але він уже зник, а всі перехожі з острахом обходять вас довкола.
Настрій у вас зіпсовано. Вам уже немилий білий світ.
"Хто це вигадує? — думаєте ви. — І кому це потрібно псувати вам настрій?"
Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.
— Слухаю вас!
Радіснограйливий незнайомий голос заспокоює вас:
— Чого похнюпився, старик? Більше як п'ятнадцять років не дадуть! "Побєду" продаєте?
Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.
2
Воротар київської, команди класу "А", молодий, скромний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихворів і кілька матчів не грав: у нього травми — не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.
Тов. Макаров не тільки майстер спорту по футболу, він захоплюється ще й автомобільним спортом, має власну машину, яку водить сам.
Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.
— Що з Макаровим? — запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає.— Чому він сьогодні не грає?
Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.
— Прооопав Макаров!
— Як пропав? Чому пропав? — аж захитався я.
— Посадили! — прорік болільник, ще й головою ствердив.
— Куди посадили?
— В тюрму!
— О господи! За віщо? — починаєте тремтіти ви.
— Переїхав жінку на дев'ятому місяці!
— Ну й що?
— Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!
— А сам що?
— Осліп!
— Що ви кажете?
— Засудили на десять років!
— Божже мій! — кричите ви і біжите до Олега Макарова.
Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.
— Ну, що його робити? — бідкається Олег Олександрович. — Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакіо чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?
— А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів'я: "На чужой роток не накинешь платок"!
— Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.
— От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: "Летів "Побєдою", задавив тринадцять мужчин і дев'ять женщин, збив карету "швидкої допомоги", перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: "Штука!" Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..
ОЙ, ГАДЮКА!
Тьотя Мотя влетіла до моєї кімнати вихором, навіть собачка моя не встигла гавкнути, а на тьотю Мотю вона, собачка моя, завжди гавкає.
Я якраз повернувся з пляжу (в неділю це було). Сидів собі підсмажений сонцем і думав:
"Ну, чому в нас не продають на вулицях улітку окрошки на доброму квасі, з огірочками, таранькою, раковими шийками, і щоб в окрошці шматочки льоду плавали?"
— Чули? — прохрипіла тьотя Мотя, плюхнувшись у крісло й витираючи рясний піт з обличчя, ШИЇ Й НИЖЧЄ;
— Про що? — спокійно запитав я, бо я ніколи не хвилююсь, коли до мене влітає тьотя Мотя з сенсаційними чутками.