— Було це, — кажуть старі люди, — як пам'ять не дасть збрехати, ще тоді, як народилася Орися, моя онука, а то, може й раніше. Орися, моя онука, ось і семилітку вже закінчила, збирається заміж іти, а свинарник… Та хай краще дід Павло розкажуть, вони старшенькі, їм видніше, бо вони ближче до свинарника живуть… Розкажіть, діду Павле, коли в нас заходилися того свинарника будувати…
Дід Павло замислюється, пихкає люлькою, пригадує…
— Свинарника коли почали будувати? Та не так і давно! За революції вже… Так, так, за революції… Уже, як ото колгоспи пішли, так почалися серед колгоспників розмови, що, мовляв, непогано було б свинарника для колгоспних свиней збудувати… Хто тоді в нас за голову колгоспу був, я вже не пригадую… Пригадую тільки, що на загальних зборах той голова вдарив по столу кулаком і промовив гостро: "Та я вам того свинарника — разраз! — і свинарник!" Після того голови ще були голови, і всі вони на зборах говорили ще гостріше: "Та я вам того свинарника!! Та про що там говорити?!"
— Ну, а далі ж, діду Павле, як було діло?
— Та як? Так і було. Настав уже 1952 рік, за голову колгоспу тоді в нас був Олекса Григорович. Дуже сурйозний голова був! Як ударив кулаком по столу та як крикнув: "Та я, товариші колгоспники, вам того свинарника — та в одну мить! Ррраз — і свинарник!"
— Ну, і що, діду?
— Ну, настав, значить, 1953 рік. За голову колгоспу тоді в нас був Іван Дмитрович. Ох і сурйозна ж людина Іван Дмитрович! Як ударив він кулаком по столу та як крикнув: "Свинарник?! Та мені трудніше, може, півтораста грамів ковтнути, ніж той свинарник побудувати! Та я як візьмусь, як візьмусь…"
— Ну й як: узявся чи не взявся?
— Та він був і взявся, уже навіть біля свинарника був походив трохи, та, бачите, настав уже 1954 рік, і за голову у нас у колгоспі обрано було Івана Євдокимовича…
— Ну, а Іван Євдокимович як?
— Іван Євдокимович дуже сурйозний голова! Він як ударив кулаком по столу та як загримить: "Свинарник? Та той мені свинарник, може, як насіння! Ррраз!"
— І що ж — вийшло? Є свинарник?
— Нема!
— А чому нема?
— Та, бачите, воно кожний голова, що ото бив по столу кулаком та кричав — "ррраз!" — кожний би міг побудувати, так треба ж для будови цегли, треба лісу…
— А хіба цегли нема?
— Та й цегельня поруч, туттаки в Пирогові, і наряди на цеглу єсть, і ділянку лісову для будівництва відведено, так треба ж, щоб хтось ту цеглу привіз, щоб хтось заготовив! Язиком ррразкать кожний може, а треба не язиком ррразкати, а діло треба робити!
— Так буде свинарник чи не буде?
— Поживемо — побачимо! Може ж, таки знайдеться голова, що не ррразкатиме, а робитиме!
— Ну, а свині ж як?
— Свині? Свині не ррразкають, а мерзнуть. Мерзнуть та хрюкають! Сердито хрюкають.
ГІПЕРБОЛІЗАТОРИ
От уже я вам і не докажу, де це саме трапилося, чи на Волині, чи біля Волині, чи на захід од Волині… Так всетаки, здається, на Волині.
Підіймали там в одному районі сільське господарство.
Підіймали круто. Комплексно підіймали.
Що таке комплексно?
Ну, це, розуміється, значить, підіймали так, щоб воно все так ото й пішло-пішло-пішло вгору, всеньке, усіма своїми галузями…
Не так ото, як говориться: "Сам у нору, тпруті вгору", а щоб усе вгору, щоб нічого в нору.
А як конкретно, то це, значить, приміром, не так, що зерно — вгору, а городництво — в нору… Молочарство — вгору, а свинарство — в нору… Кури з яйцями, а бджоли без меду і т. д. і т. ін.
Щоб скрізь був достаток і, не червоніючи, можна було заспівати: "Щоб через вінця лилося…"
У переважної більшості колгоспів у тому районі господарство таки кращало, міцнішало, твердо ставало на ноги, радуючи і колгоспників, і керівництво.
А є і такі, що… Та краще послухайте.
Підіймають вони те сільське господарство та й підіймають дружно, вигукуючи: "Раз, два — взяли!", "Раз, два — взяли!" Піт із них капле, але вони не здаються, і обличчя в них, сказать, не дуже сумні.
Ну, гадають, досягли вже досягнутого.
— Стій, хлопці! Перекурка з дрімотою!
Перекурили.
Той із них, котрий за старшого, й питає:
— Досягнуте схопленої Зупинимось?
— Де ви, товаришу, бачили, щоб ми на досягнутому та зупинялися? Та ніколи в світії
Пішли далі…
В залежності від обставин, вони і рухали вперед, і підвищували, і забезпечували, і освоювали, і спиралися на досягнення, і запроваджували досвід.
Невважаючи на винятково несприятливі умови погоди, а саме: навесні — сонце й холодок, улітку — спека, восени — падало з дерев листя та мжичило, а взимку — йшов сніг, а то ще, бува, що й злива поллє, громом торохне, блискавка блисне, морозом придавить, — особливо на водохреще, — невважаючи на все це, вони мобілізували всі внутрішні ресурси і, викриваючи всі хиби й недоліки, попрацювали як слід, добре, сказать, попрацювали…
Ну, здається, вони передосягли передосягнене.
Сиділи, перекурювали. Без дрімоти.
Настрій у всіх піднесений, прекрасний, в грудях щось розпирало, глибоко дихалось, і хотілося співати.
Поспівавши, хотіли було йти додому, але радість не пускала, хотілося гратися, борюкатися, перекидатися.
Хтось і запропонував:
— Давайте, хлопці, пограємося! Таку роботу рухнули вперед! їйбо, не гріх! На радощах чого не заманеться?! Та й усі ж ми свої…
— Давайте! — всі погодилися.
А один, котрий найхитріший, прикинувши, як "круто вони піднесли хазяйство", запропонував:
— Колись, за молодих часів, ми гралися в таку ось гру: "Хто краще збреше?" Для розвитку фантазії! Інтересно було! Чого тільки було не понавигадуємо! Давайте пограємося, може, вибрешемося.
Всі погодилися.
— Тільки ж не за так, не задарма щоб, а хто програє, той купує… та небагато… ми ж не на банкеті тут зібралися… ну, по півлітра, не більше…
— Що, що! Що ти сказав?!
— Та ні, товариші, не думайте, що отого… За кого ви мене вважаєте?! По півлітра… Та… дивись, із голови вилетіло.
— Не часто, мабуть, уживаєш?
— Та ні… Ага… По півлітра… кефіру! О!
— Кефіру? Кефіру можна!
— Так… Ну, хто перший? Починай ти, директоре!
— А чому я?
— Ти ж МТС! А механізація перед веде! Бреши!
— Як мені, то й мені. Так от, товариші! Відремонтував я достроково всі трактори, всі комбайни, весь інвентар… Та це ще не все! Запчастини всі в мене є! І це не все! Механізував усі ферми, покопав ставки…