А як повернувся Іван Федорович у "Зорю", Віра Іванівна виїхала до МТС: знову всі колгоспні зоотехніки переписували чергову зливу директив та циркулярів…
Приїхала Віра Іванівна в "Зорю", а Іван Федорович виїхав до МТС, — по дорозі вони розминулися.
Увечері Віра Іванівна прийшла до правління й подзвонила по телефону, викликала Івана Федоровича.
— Я слухаю! — підійшов до телефону Іван Федорович.
— Це я говорю — Віра!
— Що трапилося, Вірочко?
— Ваню! Ти мене любиш? Скажи хоч по телефону, бо, очевидно, зустрітися нам не пощастить… Любиш, Ваню?
— Люблю, Вірусю, дуже люблю! Ще, мабуть, на тиждень директив переписувати! їйбогу, люблю!
Віра Іванівна прийшла смутна додому, сіла на ґанку та і. й заспівала:
Така її доля… О боже мій милий, За що ти караєш її, молоду?
— Чого такої сумної? — зупинився біля воріт дід їздо. вий. — Доброго вам вечора! Голова прохав переказати, що вас узавтра до району викликають! Я вас Новелою й одвезу… Сумуєте? А ви не журіться. Було й зі мною таке, замолоду. Побралися ми, а я в гулі кинувся… То на хутір, то на той куток… Дивилася моя Оришка, дивилася та за макогона: "Та й доки ж ото я на самоті зорюватиму?" Бить, сказать, не била, а разів тричі межи плечі добре штурхонула… Така потім любов пішла…
— Тоді, діду, циркулярів не було!
— Це правда — не було! Що не було, то не було! Циркулярами не замахувалась! Макогоном було, а циркулярами — ні! Що ні, то ні!
На ранок Віра Іванівна виїхала Новелою до району… А ввечері приїхав Іван Федорович. Сів на ґанку та й заспівав:
Ой я нещасний, Що ж маю діяти? Полюбив дівчину…
Чи зійдуться колись разом наші молодятка — Іван Федорович та Віра Іванівна? Поживемо, побачимо…
НАША МОСКВА
В енциклопедії пишеться:
"Клімат Москви помірноконтинентальний. Середня температура плюс 4°…" Як для кого?
Для нас, українців, — і це підтверджується за останній час багатьма прикладами, — клімат Москви теплий, лагідний, а температура в Москві для українців не плюс чотири градуси, а чи не в десять разів більша.
Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві 1951 року температура так розпікалася, що декотрі не витримували.
1812 року, коли навіть Москва палала від наполеонівських сірничків, наполеонівському військові було не дуже тепло, було йому, навпаки, дуже холодно, і багато наполеонівських і маршалів, і генералів не могли одігрітися навіть від гарячого дихання народних месників.
І навпаки, гітлерівським посіпакам, коли вони були сунулися до Москви 1941 року, невважаючи на холодну осінь, — було їм дуже гаряче, не жарко, а шпарко…
Та це й зрозуміло: температура, вона змінюється в залежності від усяких там атмосферних і інших явищ… Одне слово — синоптика…
Автор цих рядків виріс на Україні, між соняшниками з одного боку і картоплею з другого, ріс він у той час, коли
Україна була ще Росією, а Росія була царською, і потрапив він уперше в Москву тоді, коли Росія була РРФСР, а Україна — УРСР. Було це року 1923-го.
Що найбільше вразило автора цих рядків, коли він уперше ступив на московську землю, вдихнув уперше московського повітря в свої полтавські груди?
Ну, розуміється, простори могутнього города, вир московського життя, старовинний Кремль — все це так…
А що всетаки найбільше здивувало й підкорило, простотаки зачарувало його?
Мова! Московська говірка!
Вигодуваний полтавськими галушками, пампушками, варениками, товчениками та січениками, автор учився в російській, звісно, сільській школі, бо українських шкіл за царату не було, але мова російська дуже тоді була йому трудна й незрозуміла, як і тому Васильченковому школяреві оті гемонські "перепеленята, бодай би вони були йому повиздихали"…
Російська мова для нього була тільки в книзі, та ще нею говорили солдати, що поверталися додому з війська, але з тої мови дуже кепкували дівчата, коли такий от кавалер починав на колодках закидати "поруському":
— Дєвушки, я вас, канєшно, не знаю!
Ніколи, отже, авторові не доводилося чути справжньої російської мови в буденному житті, так би мовити, в обіході. Він читав книжки, слухав лекції, прекрасною літературною російською мовою виголошені, але ніколи йому не випадало почути звичайної розмови хорошою, справжньою російською мовою. Та ще московською!
І от автор на Ленінських, тоді ще Воробйових горах.
Автор туди поїхав просто подивитися на Москву згори.
Тоді, наскільки пригадується, ще не було там висотного будинку Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а були там такі собі простенькі одноповерхові будиночки з палісадниками, з квітами, з геранню на вікнах і з лавочками біля воріт.
Автор сів на одній із таких лавочок, а біля воріт бавилася ціла зграйка маленьких московитів, дошкільнят.
Було тепло, світило сонце над Москвою, над городом, сонце нап'яло легенький, прозорий серпанок, і звідтам, із Москви, докочувався безнастанний гук, як то буває у бджоляному вулику, як прикласти до нього вухо.
Дітки бігали, гралися в "класи", перестрибували через стрибалочки, порпалися в пісочку, ліпили з пісочку "пасочки", хати, фортеці…
І говорили, говорили, говорили, цвірінькаючи, мов ті гороб'ятка.
Автор прислухався і… отетерів.
Дітки говорять поросійськи! Та які Чисточистої Та з такою вимовою! Мов пісеньки якоїсь швидкомовної співають!
А треба вам знати, що авторові досі доводилося бачити й чути дітей, які говорили тільки поукраїнському, а як і вважалося, що діти говорять російською мовою, то такою, де одне слово російське, три слова українських, два шулявських, а одне напівросійське-напівкуренівське.
А тут чиста-чистісінька російська — та ще й московська! — мова!
Автор так і прикипів до лавочки, прислухаючись.
Потім він устряв в ігру, у розмову з дітьми, йому так хотілося наслухатися.
Іноді, почувши з дитячих уст якесь слово, автор довго думав, що ж воно таке значить! Зразу не второпаєш…
От вискочила з двору білявенька кирпатенька дівчинка з криком:
— Їчкії їчкії їчкі!
Що ж воно таке, сам собі думає автор, за "їчкі"? А в дівчинки в руках різнокольорові дерев'яні яєчка, що вона їх винесла з хати. Виявляється, отже:
— Яїчкі! Яїчкії Яїчкі!
А дівчатко так швидкошвидкошвидко: