— Як на другий рік?! Як поведінка — "чотири"?! У сина Рілла "чотири" поведінка?! Син Рілла і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жоркумерзотника!
За кілька хвилин перед розлютованим батьком став Жора. Стрижений під бокс, з цигаркою в роті, він нахабнувато дивився на батька.
— Ти Жора?! Ти мій Жора?! — отетерів батько.
— А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора.
— Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? — затупотів ногами Антон Іванович. — Геть з моїх очей! Запорю!
— Три хаха! — зухвало посміхнувся Жора. — Ніж кричати та ногами тупотіти, ти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю, — кинь, старик, свої домострої! Час уже на радянського батька повертати! Адью!
Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна:
— Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись, на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як і раніше! Як без тебе вдома тихо було… Виросла донька, росте синочок!
— А куди росте синочок, ти бачиш?
— Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати.
Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йому язика і цілиться в нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, підморгує й говорить: "Що, папахен, по сто грам не колдирньом?"
Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту:
— Ху! Який кошмар! Це не те, що кросворди вгадувати! Треба щось робити! Тато! — покликав він дочку. — Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжки про виховання дітей?
— Пошукаю, тату! — відгукнулася Наталочка. Антон Іванович замислився.
З другої кімнати почулося бринькання на піаніно, і Жора фальшивим голосом наспівував:
С этим что-то делать надо,
Надо что-то предпринять!
ДУМАЛО
Один голова колгоспу ходив собі та все думав, усе думав та ще думав.
— Про віщо ж так ото, Олександре, думаєш? — допитувалася дружина.
— Еге! Так я тобі й сказав! Не перебаранчай! Думаю, — значить, треба думати! У мене укрупнений колгосп — є про що думати!
І знову думав.
Дружина почала з другого боку заходити:
— Олександре! В тебе діти малі!
— Ну то й що, що малі?! Не видумали ще такого, щоб діти одразу дорослими народжувалися! Тобі так хотілося б: сьогодні доньку народила, а взавтра вже й весільної:
Викотили, викотили бочку, Виманили, виманили дочку.
Так тобі б хотілося? Вигодувати та виховати спочатку треба, а тоді вже й про заміжжя думати…
— Так я про це ж і кажу! Я ж про дітей і турбуюсь, а ти все думаєш! — гнівалася дружина. — Дірку в лобі продумаєш, а тоді що? Кубанкою затулятимеш?
— Ет, одчепись ти від мене, а то… — гримав голова колгоспу.
І знову думав. Колгоспники хвилювалися.
— Як там Олександр Данилович? — дружину запитували.
— Думає!
— Та про віщо ж він так круто та довго думає?
— Не каже!
— Що ти будеш робити! Тут добрива треба на поле вивозити, а він усе думає, приступу до його нема! Таке буде, як і торік! Не вивезли добрива на буряки, ну й викопали тих буряків, як на десятичні дроби, нуль цілих трясцю десятих! Торік хоч не думав, а все обіцяв вивезти, всетаки якось легше було, а тепер думає… Хоч плач!
Нарешті одна ланкова, дуже бойова комсомолка, наважилася. Рішуче ввійшла до кабінету:
— Здорові були, Олександре Даниловичу!
— Здрастуй!
— Думаєте?
— Думаю!
— А добрива на буряки коли вивозити?
— Отож я й думаю!
— Що ж ви думаєте?
— Думаю, як би воно так видумати, щоб ті добрива на полі опинилися?
— Та що ж тут довго думати? Та занарядити підводи, машини, навантажити добрива, та на поле, та дружно, та з піснями! От і все!
— Е! Чого б дурна й плакала?! Так кожен може добрива на поле вивезти! Це — стара техніка! Треба тепер… за нове братися… От я й думаю, що б його таке ну хоч би з гранульованими добривами зробити, як би їх так чи яровизувати, чи гібридизувати, щоб у них лапки повиростали і вони в один день — дибі дибдиб! — і на буряковище. Кожна гранулка на ріллю прибігла б, в борозну лягла, ніженьки підібгала б, щоб не померзли, та й удобрювала б собі земельку. Оце — винахід! А ти мені — вантажити на підводи, на машини, вивозити… Фантазії у вас нема!
— Та в нас, Олександре Даниловичу, не тільки фантазії нема, у нас і цукру нема! Не удобрили торік буряків, от і п'ємо чай з приймаком!
— Тожбо то і є! — ствердив Данилович. — А виростуть лапки в гранульованого добрива, і чай буде солодший! О!
Ланкова довго дивилася на Олександра Даниловича, а потім і запитала:
— Ну, а далі що?
— А далі от що! То ми все мали справу з макроелементами в добривах, а тепер учені винайшли мікроелементи, такі, як мідь, марганець, цинк, бор, кобальт і т. д. їх для удобрення землі треба значно менше. Отоді заживемо! Треба, приміром, міді додати як добрива, набрав у кишеню мідних копійок, розкидав по копійці на ланку — і гуляй собі! А буряк росте! Чи бору треба піддати: узяв у торбинку борної кислоти і розкидай по чайній ложечці на чверть гектара! Отоді солодко житимемо!
Ланкова ще довше дивилася на Олександра Даниловича. Дивилася, дивилася та й каже:
— А може ж, воно не так буде з мікроелементами, як ви оце кажете?
Олександр Данилович розгнівався:
— Що ти мені торочиш? Що ти в цій справі розумієш? Я вже додумався! Ти гадаєш, що я ото ходжу та так собі думаю, без наслідків? Овва!
Почервоніла ланкова та й сказала з притиском:
— Коли вже вам, Олександре Даниловичу, так до вподоби думати, знаєте, про що я вам раджу думати?
— Ну?
— Думайте про те, як з мінеральними добривами, замість цукру, чай пити! І самі це випробуйте на практиці. У нас така думка, що на склянку чаю треба центнер суперфосфату. Бо ми бачимо, що з вашим думанням ми, як і торік, залишимося без цукру!
Вискочила ланкова з кабінету й дверима грюкнула. Олександр Данилович довго дивився на двері і сказав:
— Іч яка!
Та й почав знову думати.
НЕ ГОРИТЬ
I
Запитали якось голову Малинської райради депутатів трудящих (це на Житомирщині):
— У вас пожежне депо є?
— Розвалилось!
— А як пожежа?
— Де?
— Та ще, хвалити бога, нема! А як загориться?
— Що загориться — депо? Так його ж нема!
— Та не депо загориться, а взагалі щось загориться?
— Об'єкт?
— Ну, хай буде об'єкт!
— А ми будуємо!