Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина: тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився я йому та й кажу:
— Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті, потому як ви будете верховні.
— А ви, — питає,— хто? Робітник?
— Ангел я…
— Кваліфікований? Якого цеху?
— Я не цеху. Лики ми ангельськії…
— Лико дерете? Ага… А в професійній спілці працюєте? На голодних одчисляєте?
— Ні,— кажу. — Я миропомазати… З миром я…
— А я, — каже, — хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете? Кажіть коротенько…
— Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог посилає через мене. Я оце й хочу…
— Ага… Он що… Сам не можу вирішити. Лишіть заяву… Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і президія… От добре. Зачекайте.
— Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати. Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представників Наркомінспекції, Наркомпроду й Жінвідділу…
— Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так. — На Чернишевську його, там його миропомажуть…
— Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Чернишевську? Всі… Гаразд. Товаришу, — каже, — зверніться на Чернишевську в цій справі.
— Так дозвольте, — кажу, — хоч благодаті пустить… А секретар:
— На вулиці пустиш… Тут і так душно.
Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з "вещами" та все хреститься. Думаю: "Наш". До нього…
— А вам, — питає,— чого?
— Так і так, — кажу. — Миропомазати, благодать. Озирнувся він на всі боки та до мене:
— Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат, — каже, — чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе миропомажуть.
Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква — не церква… Театр — не театр… Єпископ молодий, на голові англійський проділ… Стоїть та молодицям підморгує. Служба — мов "Вечорниці" Ніщинського, нічого я не зрозумів.
— Ну, а народ молиться? Не замічав?
— Ні, чув на базарі. Моляться… Тільки молитви якісь нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і "в бога" і "в Христа", в "печонкиселезьонки"… А найчастіше "в мать". Сумно, боже… Розпаскудився народ… Не слухає вас…
— Кого не слухає? Меенее?! Та я його! Гукни Ілька! Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!
— Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже, колісниці ося вломилася… Сірників нема… Чим засвітиш? Гаврило до "Серпа й молота" пішов: може, дадуть коробку в борг.
— Ну, йди. Поклич Ісуса.
— Ісус прохав не турбувати: євангелію переробляє. У тім місці, де ото: "Аще тебе хто вдарить по правій, підстав тому й ліву", — переробив: "Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки".
— Попроси матір божу.
— Матір божа все плачуть… "Дожились, — кажуть, — до того, що вже й спідничини нема по раю пройтися… І на землі,— кажуть, — життя перевела: від духа сина народила… Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись…"
— Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська забіжить.
— А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть повна: через вінця ллється…
— Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.
— Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з лисин капле. Придумайте щонебудь. А то молодь учора на мирі яєчню смажила… Ілько якось колісницю підмазав… Павло чоботи мастить… Гріх самий…
— Придумаєм…
— Кликали, боженьку?!
— Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже й не забіжиш?..
— Та сумно у вас, боженьку… Старенькі вже стали… А в нас там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:
Ех, Распутіна любила, До Распутіна ходила Саша д'поздно вечеркомі
— Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився, ніж ото на гармонію вигравати… Жеребець так у корості весь, а йому іграшки… Не напарубкувався?! А ти теж хороша! Раніш так забігала…
— Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили… І лева… А тепер?..
— Що тепер?! Та я!
— А тепер тільки… щипаєтесь…
СТРАШНИЙ СУД
І ревонули сурми архангельські… Розверзлися небеса… Репнула земля й покололася… Порозкривалися могили… Попідскакували кісточки одна до одної, взялися цупко м'ясом, позв'язувалися… Дунуло душами… Хутенько вскакують душі в тіла відповіднії. Схоплюється народ православний і підтюпцем біжить, по дорозі застібаючись… На суд страшний поспішає люд божий, мужеський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зєло грішний і світлоправедний, і так собі середній, угодовець, що одної неділі до автокефальної, а другої до православної…
В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос.
І змовкли сурми.
Встав грізний Саваоф:
— Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.
— Всі, господи.
— Судитиму вас по ділах ваших… Слухай мою команду. Коториї вівці — праворуч, коториї кози — лівоооруч!
Лавиною сунуло все в праву біч.
Поперед усіх вистрибом ударив, мабуть, чи не найсмиренніший, мабуть, чи не найсвятіший, з ласки божої, патріарх, раб божий Тихон, владика з Великої, і Малої, і Червоної, і Білої, й Прикарпатської…
Блискавкою мигнули Саваофові очі. Громом роздерлось повітря:
— Заверніть Тихона!!!
В митрі діамантовій, з хрестом смарагдовим, в шаті золотом вишиваній схилив голову свою перед судією владика і Великої, і Малої, і… і…
— Куди побіг, Тихоне?! Хто ти єси, Тихоне?!
— Баран єсмь я, господи, вівця кротка…
— Цап єси ти, Тихоне!
— Баран єсмь я, господи!
— Цап єси ти, Тихоне! Просили… Давав?! Мерли… Рятував?! Гнобили… Захищав?! Плакали… Утішав?!
— Так, господи… Давав, рятував, захищав, утішав… Денікінові давав, Колчака рятував… Юдеиича захищав… Врангеля утішав. Бо ж "ніхто більше імать, аще душу свою віддасть за друзі своя".
— А діти? А матері? Мільйони трупів. Тихоне, забув "легше верблюдові"?
— Не верблюд я, господи!
— Хто ти єси, Тихоне?
І тихий, боязкий голос з гурту:
— Дозволь, господи, я скажу. Я — смиренний раб, єпископ Нафанаїл, владика Харківський й Охтирський. Я скажу, господи, тільки щоб у газети не попало. Ніколи в газетах не виступав.
— Кажи.
— З одного боку, господи, так: допомогти треба… А з другого — велелєпіє твоє, о господи…