— За мною, моя хоробра арміє!
З цими словами він збіг зі схилу в річку, а слухняні дуболоми сипнули за ним. Річка біля берега була глибока, а течія швидка. Вона підхопила генерала, капралів, солдатів і понесла їх, перекидаючи і стукаючи один об одного. Даремно Урфін Джюс у відчаї гасав берегом і репетував на все горло:
— Стійте, дуболоми! Стійте!
Солдати виконували лише накази свого генерала, до того ж вони не розуміли, що з ними діється, і взвод за взводом крокували у воду.
Ще дві-три хвилини — і завойовник лишився без армії: її всю поглинула річка.
Урфін рвав на собі волосся з люті і відчаю.
— Не треба засмучуватися, повелителю! — пробурмотів пугач. — Замолоду я бував у цих місцях і пригадую, що за кілька миль унизу річка заросла очеретом: там наші воїни затримаються…
Слова пугача трохи заспокоїли Урфіна. Повантаживши вцілілий столярний інструмент на Топотуна, Джюс рушив берегом. Після півторагодинної швидкої ходи він побачив, що річка стала ширшою й мілкішою, на ній бовваніють очеретяні острівці, а неподалік ворушаться кольорові плями. Урфін з полегкістю зітхнув: справі можна було зарадити.
Вгледівши поміж солдатів Лана Пірота, Урфін закричав:
— Гей, генерале! Накажіть дуболомам пливти до берега!
— А як це пливти? — запитав Лан Пірот.
— Ну, тоді бредіть, якщо мілко!
— А як це — брести?
Урфін Джюс сердито сплюнув і взявся майструвати пліт. Врятування армії зайняло у нього понад добу. Дерев'яне військо мало жалюгідний вигляд: фарба на тулубах облупилась, розпухлі від води руки й ноги погано рухались. Довелось влаштувати тривалий привал. Солдати лежали на бережку цілими взводами на чолі з капралами і сохли, а Урфін збивав великий міцний пліт.
Бруківка з жовтої цегли вела на північ, і видно було, що нею давно вже не ходили. Вона заросла чагарями, і лише посередині лишилась вузенька стежка.
Дуболоми розтяглись у колону по одному. Першим ішов капрал Бефар, довгий ланцюжок замикав генерал Лан Пірот. Далі на Топотуні їхав Урфін Джюс.
Одна тільки людина із цієї дивної армії могла відчувати втому й голод, і це був її творець та повелитель — Урфін Джюс.
Настала пора обідати, треба було влаштовувати привал, та капрал Бефар усе тупав і тупав уперед, а за ним карбували крок невтомні дуболоми. Нарешті Урфін не витримав і сказав Лану Шроту:
— Генерале, звеліть армії зупинитись.
Лан Пірот легенько торкнувся булавою спини останнього солдата і почав:
— Передай…
Та дуболом не став вислуховувати наказ до кінця. Він зрозумів, що з якоїсь причини, до якої йому — жовтому номерові десять — байдуже, він повинен передати вперед цей удар. І зі словом "Передай!" він стусонув палицею у спину жовтого дев'ятого солдата. Але його удар вийшов дещо сильнішим, аніж генеральський.
— Передай! — крикнув жовтий дев'ятий і тицьнув жовтого восьмого так, що той аж похитнувся.
— Передай, передай, передай! — лунало колоною, й удари частішали і сильнішали.
Дуболоми розпалилися. Кийки лупцювали фарбовані тіла, деякі солдати падали…
Минуло чимало часу, перше ніж Урфіну вдалося навести лад, і пошарпане дерев'яне військо вибралося на галявину поміж кущів, де було влаштовано привал.
Після перепочинку Урфін Джюс повів армію далі на північ.
Незабаром обабіч шляху з'явилися багаті ферми жителів Смарагдової країни. Тут все було зеленим: будинки й паркани, одяг жителів та їхні гостроверхі крислаті капелюхи, під крисами яких не було срібних дзвіночків.
Жителі Смарагдової країни, забачивши дуболомів, тікали з полів. Вони ховалися за зеленими парканами й злякано спостерігали непроханих гостей, але ніхто не наважувався підступитись до них і запитати, хто вони такі й чого прийшли сюди.
ІСТОРІЯ ВОРОНИ КАГГИ-КАРР
умку здобути мозок підказала Страшилові ворона Кагги-Карр, трохи балакуча і сварлива, але взагалі добродушна птаха.
Варто розповісти, що з нею сталося після того, як Еллі зняла Страшила з кілка на пшеничному полі й повела до Смарагдового міста.
Ворона не полетіла слідом за Еллі й Страши лом. Вона вважала пшеничне поле своєю законною територією і лишилась на ньому жити у великому гурті ворон, галок та сорок. Вона так добряче тут попоралася, що коли фермер вийшов збирати урожай, то застав там лише порожні колоски.
— Навіть опудало не допомогло, — гірко зітхнув фермер і, не поцікавившись долею Страшила, повернувся з нічим додому.
А згодом пташина пошта донесла вороні Кагги-Карр звістку про те, що якесь опудало після від'їзду великого Чарівника Гудвіна стало правителем Смарагдового міста.
У Чарівній країні навряд чи знайшлося б ще якесь інше живе опудало, тож Кагги-Карр справедливо вирішила, що це саме те, котрому вона порадила шукати мозок. За таку чудову ідею не завадила б віддяка, і ворона, не гаючи часу, полетіла в Смарагдове місто. Добитися до Страшила Мудрого виявилося не так-то й легко. Дін Гіор не хотів пропускати до нього просту ворону, як він висловився. Кагги-Карр дуже образилась.
— Проста ворона! — вигукнула вона. — Та чи знаєш ти, Довга Бородо, що я найдавніша приятелька правителя, що я, можна сказати, його вихователька й наставниця і без мене він ніколи не досяг би свого теперішнього становища! Якщо ти негайно не доповіси про мене Страшилі Мудрому, то начувайся.
Довгобородий Солдат доповів про ворону правителеві, і, на його велике здивування, той наказав негайно впустити її і виявити їй усі належні почесті.
Вдячний Страшило назавжди запам'ятав ворону, яка так йому прислужилася. Він прийняв Кагги-Карр у присутності своїх придворних: зійшов з трону і ступив своїми м'якими кволими ногами три кроки назустріч гості. У літописах його двору це було занотовано як найвище вшанування, що було колись тут виявлено.
За наказом Страшила Мудрого Кагги-Карр занесли до числа придворних з чином першого куштувальника страв придвірської кухні. Сам Страшило не потребував ніяких страв, але своїх придворних годував добре. Оскільки при Гудвіні такого не було, то придворні обожнювали правителя за цю його щедрість.
Тоді ж Кагги-Карр було передано у володіння й пшеничне поле на околиці міста.
ОБЛОГА СМАРАГДОВОГО МІСТА
ід час навали дерев'яної армії Урфіна Джюса Кагги-Карр пригощала на своєму полі численну пташину компанію. Забачивши різнокольорових дерев'яних, з лютими обличчями, людей, які гучно тупали по цегляному шляху, ворона одразу збагнула, що це вороги. Вона наказала своїм друзям затримати їх, а сама полетіла до міської брами.