Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

Сторінка 40 з 40

Олександр Волков

— Але ж у них зовсім немає сердець, — заперечив Страшило.

— Тоді я не знаю, як з ними бути, — засмутився Дроворуб.

Страшило знову попрохав час на роздуми. Цього разу він думав понад годину і так напружено, що голова його наїжачилася голками та шпильками. Натовп жителів дивився на правителя з благоговійним жахом.

Нарешті Страшило ударив себе по лобі.

— Я придумав! — вигукнув він, і площа радісно охнула. — Оскільки у дерев'яних солдатів немає ні мозку, ні серця, то вся заковика тут в обличчях. Урфін Джюс недарма вирізьблював їм такі страхітливі пики. Варто їм зробити веселі, усміхнені обличчя, і вони поводитимуться зовсім інакше.

Пропозиція Страшила видалася діловою. Про всяк випадок варто було спробувати.

Дослід вирішили провести над палісандровим генералом Ланом Піротом. Його привели і поставили перед столом суддів.

— Скажіть, генерале, — запитав його Страшило, — чи визнаєте ви себе винним за всі ті вчинки, які скоїли?

— Ні, не визнаю! — браво відкарбував генерал. — Я все чинив за наказом свого короля.

— А якщо вас відпустять і дадуть вам у підлеглість солдатів, що ви робитимете?

Генерал так люто скривив обличчя, що діти, котрі стояли у натовпі, злякалися й заплакали, а Тотошко голосно загавкав.

— Що робитиму? — хрипко пробасив полководець. — Воюватиму, грабуватиму — у цьому все моє життя!

Змінивши обличчя, Лан Пірот змінив і характер й геть забув своє минуле.

— Вас звати Лан Пірот! — сказав Страшило.

— Так-так, звичайно, мене звати Лан Пірот, як це я міг забути?

— І ви — вчитель танців, — підказала Еллі, котрій дуже сподобалися нові витончені манери Лана Пірота.

— Саме так, я — учитель танців! Де мої учні? Де мої учениці? Я аж тремчу, так хочу дати їм перший урок!

І Лан Пірот, наспівуючи і пританцьовуючи, попрямував з площі, а за ним юрбою побігли хлопчики та дівчатка.

Коли пристрасті дещо вляглися, натовп одноголосно ухвалив присвоїти Страшилові такий титул: Страшило, тричі Премудрий правитель Смарагдового міста.

— Вивести його! — наказав Страшило.

Генерала повели у майстерню палацу, де на нього вже чекав найвправніший різьбар Смарагдового міста. Робота тривала довго, години зо три, але жоден городянин не покинув площу, всім було цікаво дізнатися, чим же скінчиться цей дивний дослід.

Нарешті з мосту зійшов веселий, усміхнений чоловік, у якому упізнали Лана Пірота лише по полісандрових візерунках на його голові.

Лан Пірот, наспівуючи та пританцьовуючи, пройшов крізь натовп, який розступився, і зупинився перед столом судової колегії.

— Ви, здається, хотіли мене бачити? — запитав він дзвінким приємним голосом.

— Так, — сказав Страшило. — Хто ви такий?

— Хто я?.. Справді, хто ж я? Слово честі, не знаю…

ЗАКІНЧЕННЯ

инуло декілька днів. Дуболомів, обернених на веселих і працелюбних лісників, відправили у країну Жуванів, у ліси. Їм було звелено знищити шаблезубих тигрів, і вони з цим завданням успішно упоралися.

А для Еллі і Чарлі Блека настав час прощання зі Смарагдовим містом. Тепер, коли шлях до країни Жуванів став вільним, треба було поспішати додому.

Страшило, Залізний Дроворуб і Лев вирішили попрощатися біля міського муру. Так порадив їм Чарлі Блек, бо далекі проводи зроблять розлуку сумнішою.

Сміливий Лев, Дроворуб і Страшило позаздрили крилатій Кагги-Карр, котра не лише зібралася супроводжувати Еллі до країни Жуванів, а й намірилася йти з нею через пустелю.

Капелюх правителя Смарагдового міста був прикрашений великим смарагдом, що його піднесли люблячі піддані.

— Еллі, — сказав Страшило, — зніми-но з вершка мого капелюха цей блискучий камінь.

Трохи здивована Еллі зняла смарагда й подала Страшилові.

— Ні, — сказав той, — віддай його Велетню із-за гір, нехай це буде мій прощальний подарунок другові.

Розчулений Чарлі Блек не став відмовлятися й дбайливо сховав дорогоцінний камінь.

Еллі зі слізьми на очах гладила любе розцяцьковане обличчя Страшила, обіймала поліроване тіло Залізного Дроворуба, розчісувала пальчиками гриву Сміливого Лева і говорила друзям лагідні прощальні слова.

Троє правителів Чарівної країни обняли востаннє Еллі й Тотошка і потисли руку Чарлі Блеку. Моряк, Еллі й Тотошко дружньо розпрощалися із Вартовим Брами і віддали йому зелені окуляри. Фарамант поклав їх до окремого відділення шафи і сказав:

— Я зберігатиму їх до вашого повернення.

— Ти гадаєш, ми ще повернемося сюди? — запитала Еллі.

— Хто знає… — відказав Фарамант.