рфін сидів якось на ґанку і слухав, як у будинку сварилися ведмежа шкура й Гуамоко.
— Ти, пугаче, не любиш хазяїна, — бурчала шкура. — Зумисне мовчав, коли він оживляв роги, а, либонь, знав, що це небезпечно… Ти все хитруєш, пугаче, хитруєш. Надивився я на вашого брата, коли жив у лісі. Але чекай, доберусь я до тебе!
— Ух-ух-ух! — знущався пугач з високого сідала. — Ну і налякала порожня торохтійка!
— Те, що я порожня, це правда, — скрушно зізналася шкура. — Попрошу хазяїна напхати мене тирсою, а то я вже надто легенька на ходу, ніякої стійкості, навіть найменший вітерець з ніг звалить…
"А що, добре придумано, — відзначив про себе Джюс, — треба буде так і зробити".
Голоси в будинку ставали все гучніші, й Урфін гнівно гримнув:
— Гей, ви там, розбазікалися! Замовкніть!
Сперечальники перейшли на шепіт.
Урфін Джюс обмірковував своє майбутнє. Звичайно, він повинен тепер посісти провідне становище у Блакитній країні. Урфін знав, що Жувани після загибелі Гінгеми обрали собі правителем шановного старого Према Кокуса. Під керівництвом доброго Кокуса Жуванам велося легко і вільно.
Повернувшись до будинку, Урфін закрокував по кімнаті. Пугач і ведмежа шкура замовкли. Джюс розмірковував уголос:
— Чого Жуванами править Прем Кокус? Хіба він розумніший за мене? Чи такий умілий майстер, як я? Хіба у нього така ж велична постава? — Урфін Джюс гордовито випнув груди, надув щоки. — Ні, Прему Кокусу далеко до мене!
Ведмежа шкура догідливо підтвердила:
— Атож, хазяїне, у тебе дуже поважний вигляд.
— Тебе не питають, — буркнув Урфін і вів далі: — Прем Кокус значно багатший за мене, це правда: у нього багато поля, де працює багато людей. Але тепер, коли у мене є живильний порошок, я зможу наробити собі скільки завгодно робітників, вони розчистять ліс, і в мене теж буде поле! Стоп! А може, не робітників, а солдатів?.. Так-так-так! Я намайструю собі злющих, дужих солдатів, і нехай тоді Жувани наважаться не визнати мене своїм правителем!
Урфін схвильовано забігав по кімнаті. "Навіть поганенький малий клоун гризонув мене так, що й досі боляче, — думав він, — а коли змайструвати дерев'яних людей людського зросту, навчити їх володіти зброєю… Та я ж тоді зможу помірятися силою навіть з самим Гудвіном…"
Але столяр тут же боязко затулив собі рота: йому здалося, що ці зухвалі слова він вимовив уголос. А раптом їх почув Гудвін, Великий і Жахливий? Урфін утягнув голову в плечі й чекав, що ось-ось його приголомшить удар невидимої руки. Та все було спокійно, і Джюсові відлягло на душі. "Все ж таки треба бути обережнішим, — подумав він. — Для початку вистачить із мене і Блакитної країни. А там… там…"
Але він навіть подумки не наважився снувати свої дальші плани.
… Урфін Джюс чув про красу і багатство Смарагдового міста. Ще молодим він побував там, і приємні спогади не полишали його й досі.
Урфін бачив там дивовижні будинки, горішні поверхи яких нависали над нижніми, а дахи майже сходилися над вулицями. На бруківці завжди було похмуро й прохолодно, туди не проникали гарячі промені сонця. І в тій похмурості вулиць, де неквапливо прогулювалися мешканці міста, всі в зелених окулярах, таємниче зблискували смарагди, вкраплені не лише в стіни будинків, але й у бруківку… Скільки скарбів! Для їхньої охорони чарівник не тримав великої армії — все військо Гудвіна складалося з одного-єдиного Солдата, якого звали Дін Гіор. Проте йому і не потрібне було військо, бо самим своїм поглядом він міг спопелити полчища ворогів.
У Діна Гіора була одна турбота — доглядати свою бороду.
Що то була за борода! Вона спускалася нижче пояса, і Солдат розчісував її з ранку до вечора кришталевим гребінцем, а часом заплітав її, немов косу.
З нагоди свята Дін Гіор показував на площі солдатські вправи на втіху роззяв. Він так хвацько орудував мечем, списом і щитом, що глядачі були від цього неймовірному захваті.
Коли парад закінчився, Урфін підійшов до Солдата і спитав:
— Вельмишановний Діне Гіоре, не можу не висловити вам свого захоплення. Але скажіть, де ви навчалися всіх оцих премудрощів?
Полещений Солдат відповів:
— У давнину у нашій країні частенько бували війни, про це я вичитав у літописах. Я розшукав старовинні воєнні рукописи, де розповідається, як начальники навчали солдат, якими були військові вправи, як віддавались накази. Я старанно все те вивчив, використав на практиці… І ось результати!..
Щоб засвоїти військові вправи Солдата, Урфін вирішив зайнятися з дерев'яним клоуном.
— Гей, клоуне! — вигукнув він. — Де ти?
— Я тут, хазяїне, — обізвався писклявий голос із-за скрині. — Ти знову битимешся?
— Вилазь, не бійся, я на тебе не гніваюсь.
Клоун виліз зі свого сховища.
— Зараз я подивлюся, на що ти здатний, — сказав Урфін. — Марширувати вмієш?
— А це що таке, хазяїне?
— Називай мене не хазяїном, а повелителем! Це я і тобі кажу, шкуро!
— Слухаю, повелителю! — в один голос відповіли клоун і ведмежа шкура.
— Марширувати — це означає ходити, карбуючи крок, повертатись за наказом направо, наліво чи кругом.
— Клоун виявився досить тямущим і переймав солдатську науку швидко, але він не міг утримати дерев'яну шаблю, яку вистругав Урфін: у нього не було пальців на руках.
— Доведеться моїм майбутнім солдатам робити гнучкі пальці, — вирішив Урфін Джюс.
Навчання тривало до вечора. Урфін стомився командувати, а Клоун весь час був свіжий і бадьорий, не виявляв ніяких ознак утоми. Звичайно, так і мало бути, бо хіба може стомлюватись дерево?
Під час навчання ведмежа шкура з захопленням дивилась на свого повелителя і пошепки повторювала всі його накази. А Гуамоко презирливо мружив жовті очиська.
Урфін був у захваті. Але тепер його мучила тривожна думка: що, як у нього викрадуть живильний порошок? Він замкнув двері на три засуви, забив комірчину, де стояли відра з порошком, і все-таки спав неспокійно, прокидаючись від найменшого шарудіння чи грюкоту.
Тепер уже можна було повернути господиням узяті в них дека — воші вже були не потрібні столяру. Джюс вирішив з'явитися в Когиді урочисто. Тачку він переобладнав на візок, щоб запрягати у нього ведмежу шкуру. І тут він згадав підслухану розмову між шкурою і пугачем.