— Це пожертва здивує його, коли він оживе, — подумав хлопець.
Він знову сів на коня й поїхав по вулиці. Коли проїжджав повз магазин свого друга, різника, то помітив на прилавку кілька шматків м'яса.
— Боюся, м'ясо зіпсується, — зазначив він.
— Щоб зіпсувалося м'ясо, потрібен Час, — відповів дідок.
— "Дивно, але це правда", — майнуло у Джимовій голові.
— Здається, Час втручається у все, — сказав
він.
— Так. Ти взяв у полон найважливішу персону на світі, — простогнав дідок, — і не маєш здорового глузду, щоб її відпустити.
Джим не відповів, і незабаром вони під'їхали до дядькового будинку, де Джим знову зліз з коня. Вулиця була заповнена екіпажами та людьми, однак ніхто й ніщо не ворушилося. Два Джимові двоюрідні братики з книжками та грифельними дошками щойно вийшли з воріт по дорозі до школи; довелося Джимові стрибати через паркан, щоб їх не позбивати.
У передній кімнаті сиділа тітка, читала Біблію. Вона якраз перегортала сторінку, коли Час зупинився. У їдальні дядько доїдав сніданок. Він роззявив рота й цілився в нього виделкою, а очима втупився в газету поряд з тарілкою. Джим пригостився дядьковим пирогом і, жуючи, вийшов до свого полоненого.
— Одного я не розумію, — сказав йому.
— Чого саме? — спитав Батько Час.
— Чого я можу ходити й рухатися, тоді як усі інші... заморожені?
— Через те, що я твій полонений, — відповів старий. — Тепер ти можеш робити з Часом, що тобі заманеться. Та якщо не будеш обережний, то зробиш щось таке, про що пошкодуєш.
Джим кинув шкуринкою пирога в пташку, завислу в повітрі там, де вона летіла, коли зупинився Час.
— Може, й так, — засміявся він, — зате проживу довше за всіх. Ніхто мене не перевершить.
— Кожному визначено його шмат життя, — сказав дід. — От проживеш одміряний тобі час — і моя коса тебе зітне.
— Я забув про вашу косу, — сказав Джим задумливо.
А потім дух пустощів уселився в хлопчачу голову і він подумав, що іншої такої нагоди пожартувати більше не трапиться ніколи. Він прив'язав Час до дядькової конов'язі, щоб не втік, і перейшов на той бік дороги в бакалію.
Бакалійник уранці насварив Джима, бо той випадково перекинув кошика з ріпою. Тому хлопець пройшов аж у дальній куток крамниці й відкрив краник на діжці з патокою.
— Гарна ж буде халепа, коли Час рушить і патока розтечеться по всій підлозі, — засміявся Джим.
Трохи далі по вулиці була перукарня, і в перукарському кріслі Джим побачив чоловіка, якого всі хлопці проголосили "найзлішим у місті". Він дуже не любив хлопців і хлопці це знали. Перукар якраз мив йому голову, коли Час потрапив у полон. Джим збігав у аптеку, взяв пляшку клею, повернувся й вилив клей на скуйовджене волосся неприємного громадянина.
— Ото він, мабуть, здивується, як прокинеться, — подумав Джим.
Неподалік була школа. Джим зайшов і побачив, що зібралося всього кілька учнів. Однак учитель сидів за столом, суворий і насуплений як завжди.
Узявши крейду, Джим великими буквами написав на дошці такі слова:
"Кожен школяр, зайшовши в клас, зобов'язаний одразу зарепетувати. Він також повинен кинути підручниками вчителеві в голову. Учитель Шарп".
— Має бути непоганий гармидер, — пробурмотів баламут, виходячи.
На розі стояв полісмен Маліґан і розмовляв зі старенькою панною Скрапл, найгіршою в місті пліткаркою, котра завжди раділа, якщо могла сказати про сусідів якусь гидоту. Джим подумав, що такої нагоди не можна змарнувати. Він зняв з полісмена кашкета й куртку з мідними ґудзиками і нап'яв на панну Скрапл, а її дамський капелюх з пір'ям та стрічками начепив на голову полісменові.
Вийшло так смішно, що хлопець голосно зареготав. До того ж, поряд стояло багатенько людей, і Джим вирішив, що панна Скрапл та полісмен Маліґан викличуть неабиякий подив, коли Час поновить свою ходу.
Потім юний ковбой згадав про свого полоненого, повернувся до конов'язі, підійшов до неї ближче, ніж на три фути й побачив Час, що й досі терпляче стояв у кільцях ласо. Однак вигляд він мав сердитий і роздратований і одразу гарикнув:
— Коли ти вже мене відпустиш?
— Я тут думав про вашу огидну косу, — сказав Джим.
— А що тобі коса? — спитав Батько Час.
— Мабуть, якщо я вас відпущу, то ви найпершого скосите мене, для помсти, — відповів хлопець.
Батько Час подивився на нього суворо, проте сказав:
— Я знаю хлопців уже тисячі літ і, звісно, знаю, що вони баламутні й необачні. Та я люблю хлопців, бо вони виростають, стають чоловіками й населяють мій світ. Якби мене вловив дорослий чоловік — випадково, як ти, — я б його налякав так, що він би мене негайно відпустив; проте хлопців налякати важче. Не знаю, чи й можна тебе винуватити. Я сам був хлопцем, давно-предавно, коли світ щойно народився. Не сумніваюся, що ти вже досхочу зі мною награвся і тепер, сподіваюся, проявиш пошану до старості. Відпусти мене, а я взамін пообіцяю забути про свій полон. Великої шкоди цей випадок не завдав, бо ніхто ніколи не довідається, що Час зупинявся години на три.
— Добре, — сказав Джим радісно, — раз ви пообіцяли мене не косити, я вас одпущу.
І подумав — дехто в місті, оживши, таки запідозрить, що Час зупинявся.
Він обережно розмотав шнур з діда і той, визволившись, закинув косу на плече, розправив білий балахон і прощально кивнув.
Наступної ж миті він зник, а світ з шарудінням, гуркотом та ревом знову ожив і потрюхикав далі, як і завжди до того.
Джим скрутив ласо, сів на різницьку коняку й поволі поїхав по вулиці.
Голосно кричали на розі, де швидко зібралася чимала юрба. Сидячи на коні, Джим бачив, як панна Скрапл, убрана в поліційну форму, сердито вимахує кулаками перед носом у Маліґана, а сам полісмен, зірвавши з голови дамський капелюх, люто топче його ногами на радість юрбі.
Проїжджаючи повз школу, Джим почув страшенний рев і зрозумів, що вчителеві Шарпу нелегко гамувати буйство, викликане написом на дошці.
Крізь вікно перукарні він побачив, як "найзліший у місті чоловік" ошаліло гамселить перукаря щіткою для волосся, а в самого склеєні пасма стирчать на всі боки, наче багнети. Бакалійник же вибіг з дверей, репетуючи: "Пожежа!" — й лишаючи за собою сліди патоки.
Джимове серце наповнилось радістю. Він заслужено втішався безладом, до якого сам же й призвів, коли хтось ухопив його за ногу й стягнув з коняки.