Сувора і по-своєму гарна картина. Лише все в ній було якимось простим і ясним, як у збитому власноруч ящикові, яким можна пишатися, але в якому знаєш кожен сучок. Не витав у піднебессі над цими багатьма водами чистий і ветхий дух таїни, що примушує в дитячому зачудуванні перед красою допитуватися щоденно і щогодинно: як, навіщо, відколи, звідки це взялося і береться далі? Перестала трепетно й палко, завмираючи від глибини, битися душа над безоднею часу, і відійшло, запакувалося міцною накривкою відчуття вічності. Усе тут було зрозумілим — і як, і навіщо, і відколи, і з якою метою.
Вітер пружнів, сміливішав, погойдувало вже не на жарт. Проте чайки все так само, то сідаючи, то знову здіймаючись, летіли і летіли за теплоходом. Тільки їхні крила мовби покоротшали і махали вони ними частіше, з очевидними зусиллями долаючи вітер. Але щось, щось особливе, якийсь смисл змушував їх усе летіти й летіти.
Віктор спробував читати і не зміг. Відтоді, як він сам почав писати, читання вже не давало йому звичної насолоди, коли спокійно й довірливо прямуєш за автором всюди, куди б його не понесло, коли події, що відбуваються в книжці, і персонажі, котрі беруть у них участь, сприймаються, як реальність, незалежно від того, подобаються вони чи ні. І ставлення до літератури раніше легко вкладалося в три досить категоричні виміри: добре, погано, так собі. А тепер же з'явився чисто професійний інтерес. Ох, цей професійний інтерес... бодай йому пуття не було.
Як просто було раніше і як тяжко зараз — мовби перебуваєш на недремному чергуванні і не хочеш, але бачиш, як звивається, або ж і б'ється в болючій судомі, неправильно поставлене слово, як безсоромно похихикують чи аукають посеред серйозної розмови, бо їм тут робити нічого, порожні, непотрібні фрази, як бреше, соловейком заливається у неправді який-небудь позитивний герой, розкошуючи в гучних і високоповажних словах, мовби в мильній піні, в той час, як він, на думку автора, повинен промовляти правду, правду і тільки правду, як уся книжка руками й ногами б'є, вимагаючи, аби її читали, і волаючи про книжкову рівність, хоч користі від такого читання немає і не може бути. Бачиш, розумієш і неспроможний втрутитися — ні допомогти, ні осмикнути, ні присоромити. Краще б уже і не бачити, і не розуміти. Вся річ у тому, що хороша книжка, як і погана, створюється з одного й того самого матеріалу, з одних і тих самих слів, котрі розташовані, правда, за іншим ладом, звучать в іншій інтонації і благословенні іншим перстом.
Однак від хорошої книжки, завдяки усе тій самій професійній перебірливості, теж нелегко. Коли при звичайнісінькому слові "застогнала" ти здригаєшся від болю цього стогону, коли при називанні барви ти ясно розрізняєш її відтінки і відчуваєш її запах, коли ти на власні вуха чуєш звук яблука, що падає в книжці з дерева, і плачеш при зустрічі двох людей, вигаданих уявою автора, ти намагаєшся збагнути, в який спосіб усе це було досягнуто, якою живою водою скроплене, ти знову й знову перебираєш слова, прямуючи по них, як по безконечних сходинках і прагнеш збагнути їхню дивовижну таїну, котра змушує їх звучати, пахнути, світитися й бентежити. І ти все бачиш, бо в книжці важко що-небудь приховати, всю сув'язь слів, їхню музику, позначену нота за нотою, стики між фразами й паузи між думками — усе бачиш, однак нічого не тямиш. Уже у відчаї ти відкладаєш книжку і, безсило заплющивши очі, ненавидиш себе за безпорадність, за безталання і за все інше, що з цим пов'язане.
Однак без книжок неможливо. І ти, звичайно, читаєш, але, боже, яка це важка, нервова і нескінченна робота!
Останні години перед прибуттям були особливо нестерпні. Вітер надвечір трохи затих, хвиля спала, море ще коливалося, проте якось ліниво й безглуздо, вже не напускаючи на себе морського форсу. Небо вистоялося й посиніло, сонце хилилося до обрію чистим кружалом, що рівно палало. Чайки за кормою вже не летіли, а линули в повітрі, зрідка здригаючи крилами. Що вело їх за теплоходом — краса його чи щось інше? З в'язким, уповільненим звуком шуміла за бортом вода, меланхолійно тріпотів нагорі прапор, вгамувалася по своїх кутках дітлашня, що весь день з нарочитим, гучним тупотінням бігала по лункій палубі,— все навколо вирівнювалося у загальному великому чеканні усякої всячини: темряви, спочинку, пристані, новизни.
Раніше Віктор напам'ять знав місця, повз які зараз пливли. Починаючи з п'ятого класу, він навчався у райцентрі, за п'ятдесят кілометрів від домівки: ближче середньої школи тоді не було. На зимові й весняні канікули добиратися в село часто-густо доводилося пішки — машину за ним, звичайно ж, ніхто не посилав, а попутні у той бік траплялися рідко, а коли й траплялися, то недалеко. Тепер і самому важко повірити: 12-річним хлопчаком він за день відмахував усі п'ятдесят кілометрів. Йшов і йшов свій відлік: десята частина дороги позаду, шоста, четверта, третя... намагаючись обманути себе й залишити попереду якомога більше кілометрів, аби потім, коли він геть утомиться і буде ледь плентати, вони танули самі по собі.
Але тепер він нічого не впізнавав. Навіть по затоках уздовж річок, по виярках неможливо було визначили, де й що. Все злилося й розмилося в одній довгій і відчуженій картині тайги. Що дивно: він ходив тоді не через гущавінь — дорогою, а дорогу ту знесла вода. Доводилося орієнтуватися лише за часом, вказаним у розкладі.
Залишалася година, півгодини, далі і того менше.
Час було збиратися. Віктор спакував валізу і кинув останній погляд у відчинене вікно. Теплохід помітно прибивався до берега, що, як і раніше, був замкнений глухим муром лісу. Навіть тут, на підступах до рідного села, ніщо не промовляло до серця, що билося в солодкому й тривожному хвилюванні, ніщо не озивалося на його поклик, мовби Віктор їхав сюди вперше.
— Як ти міг?! Як тобі не соромно?! — раптом почув він швидкий, уривчастий від хвилювання голос і, обернувшись на нього, мимоволі, аби не виказати себе, відсахнувся. Він чекав там побачити кого завгодно, але тільки не їх, не цих незмірно щасливих учора одне одним людей, за якими Віктор уважно спостерігав спочатку в ресторані, потім увечері на танцях, любові, злагоді і щирій ніжності яких заздрив з щемливими і сумними ревнощами. Щось у них сколотилося. Дружина з палаючим від люті, різко-окресленим обличчям підступала до чоловіка — той, кривлячись, відмахувався: