Микола. Спасибі, спасибі тобі, що хоч ти за неї дбав. Чув я там, у тім пеклі, чув, як ти її дозирав. Спасибі! (Кланяється.) Ну, Анно, а ти що так стала, мов осуджена? Чому не вітаєшся зі мною?
Анна. Будемо ще мати час вітатися. Що тут, перед усіми людьми?
Микола. Правда, правда. Се домашнє діло, ніщо його перед людьми показувати. Ну, так ходімо додому. В ласці божій оставайтеся, добрі люди! (Кланяється і пускається йти. Анна за ним.)
Жандарм . Миколо, гов! А постій-но!
Микола (озирається). А чого тобі?
Жандарм . Ба, а мене не кличеш до себе? Адже ж нині празничний день, треба його якось обілляти. Го, го, не думай, що се тобі так увійдеться!
Микола (заклопотаний). Що ж, коли твоя ласка... А я, правду кажучи, не думав...
Жандарм . Де ти в своїм житті коли що думав! Усе другі за тебе думали. Так чекай же, не знаєш ти честі, то я тебе погощу. Гей, жиде!
Шльома (вибігає з порожніми склянками). Чого вам потрібно?
Жандарм . фляшку горівки, вишняку, що там ще маєш доброго, спакуй у кошик, а зараз! Плачу готовими.
Шльома. Ни, ни, чи я від пана постенфірера домагаюся? А куди тото відіслати?
Жандарм . До Миколи. А живо!
Шльома. Добре, добре! (Відходить до коршми.)
Жандарм (махає шапкою). Ну, люди, бувайте здорові! (Відходить.)
Настя (воркоче за ним). На зламану голову!
Музика. Парубки і дівчата знов лагодяться до танцю. Заслона спадає
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Хата Миколи.
ЯВА ПЕРША
Анна сама.
Анна (під вікном мотає пряжу на мотовило і числить нитки). Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. (Зупиняється.) Семий день уже його нема. Чень нині прийде. І боюсь його, і жити без нього не можу. (Мотає далі.) Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять. (Зупиняється, зажмурює очі і задумується.) Який страшний! Який грізний! А що за сила! Здається, якби хотів, то так би і роздавив Мене і того... мойого... халяпу. Поглядом одним прошиб би. І чим страшніший, чим остріше до мене говорить, тим, здається, я більше люблю його. Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема у мене тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче! Ах! (Мотає далі.) Двадцять і одна, і дві, і три, і чотири. (Зав'язує пасмо.) Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що жі Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга. (Мотає.) Одна, дві, три, чотири, п'ять, шість...
ЯВА ДРУГА
Жандарм і Анна.
Жандарм (входить). Добрий день, Анно! Ти сама?
Анна (випускає з рук мотовило і веретено). Ах! То ти? Де ж се ти так довго? Чому не приходив тілький час?
Жандарм . Де чоловік?
Анна. Аж у стодолі молотить.
Жандарм . Ну, що ж він?
Анна. Як то що?
Жандарм . Не дорікає тобі, не б'є, не сварить?
Анна. Він? Ані словечка. Навіть не питався, чому я не приходила до нього до арешту. Крутиться по хаті, нишпорить по господарстві по-давньому.
Жандарм . Ну, а ти не почала з ним розмову?
Анна. Про що ж я буду з ним говорити? Обрид він мені. Лучче б був гнив собі в криміналі.
Жандарм . Ну, а як гадаєш, знає він про те, що зайшло між нами?
Анна. А хто його знає? Мені навіть натяком одним не дав сього пізнати.
Жандарм . Ну, але, може, сусіди наговорили йому?
Анна. Може бути. Та що се мене обходить? Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тілько тебе одного. (Приближається до нього, боязно.) Михаиле, можна тебе обняти?
Жандарм обіймає її. Анна. І поцілувати? Цілуються.
Знаєш, давніше я, здається, була б умерла зі стиду, якби була подумала навіть, що яко шлюбна жінка можу так цілувати другого. А тепер! (Цілує його без пам'яті.) Любий мій! Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема!
Микола відчиняє двері, але, побачивши, що Михайло з Анною цілуються, цофається назад і запирає злегка двері.
Жандарм (шепотом). Він був.
Анна. Нехай собі! Не боюсь я його.
Жандарм . Ну, я також пс страшків сип. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тільки на хвильку забіг. Мушу ще піти до війта віддати йому письмо, а відтак прийду до вас на кілька годин. Прощавай! (Забирає карабін і відходить.)
Анна. А приходи! Ждатиму з підвечірком! (Береться знов мотати.) Так, він бачив нас. Ну, і що ж з того? Коли досі очі не повилазили, то мусив бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися від нього не думаю. Нехай робить зі мною, що хоче! (Рахує потихо нитки, зав'язує пасмо.)
ЯВА ТРЕТЯ
Микола і Анна.
Микола (входить з ціпом у руці). Ти сама, Анно?
Анна. Сама.
Микола. А той... шандар... пішов уже?
Анна. Пішов до війта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотів з ним що побесідувати?
Микола. Я?.. Ну, ні... Хіба так... пару слів... Але ні! Що мені з ним бесідувати?.. От, бачиш, свірка в ціпі урвалася, то я прийшов зв'язати. Не маєш де мотузка?
Анна. Не маю. От на тобі прядива та виплети собі.
Микола. Та хіба вже так зробити. (Бере прядиво, вбиває в стіл шило, робить з прядива космики, наслинює їх і починає плести. Анна мотає далі, шепотом числячи нитки. Микола по хвилі.) Анно!
Анна. Чого тобі?
Микола. Так сей шандар, сей Михайло ГурманАнна. Ну, чого тобі від нього треба?
Микола. Я знаю, ти ще дівкою любила його... і тепер любиш.
Анна (перестає мотати і глядить на нього). Ну, і що ж з того?
Микола (понуривши голову). Та нічого. Хіба я тобі що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а відтак починає плакати і клонить голову до стола.)
Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?
Микола. Бо... бо... моє рветься. (Встає і наближається швидко до неї.) Анно! Невже ж ти мене так... так ані крихітки не любиш?
Анна. Ні.
Микола. І ніколи не любила?
Анна. Ні.
Микола. І не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зі мною по-давньому?
Анна. Ні. (Звішує голову.) Пропало вже.
Микола (відвертається). Га, видко, божа воля така. Господи, пощо ти вивів мене з криміналу? Чому не дав мені там зігнити? Я думав, що нема гіршої муки над неволю. А як прийшли пани і сказали мені: "Миколо, ти вільний, бачимо твою невинність" — господи, то мені троха серце не трісло з великої утіхи. Я крил у бога просив, щоб додому якнайскорше залетіти, а тут застав таке... таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в криміналі против того видається мені раєм! (Ридає.) І за яку се провину мене господь так тяжко карає? Чим я його образив, чим прогнівав?