Один мав короткий рудий чуб, бліде зморшкувате обличчя й метушливі очі. Другий був явно боксер, його можна було б назвати навіть вродливим, якби не розплющений ніс і одне товсте, як біфштекс вухо.
Зброї в незнайомців я не помітив. Вони зупинились і почали роздивлятися довкола.
Я стояв біля дверей позад Слейда. Той нахилився над столом і не рухався. [118]
Боксер розтяг рота в широкій посмішці, оголивши гострі білі зуби. Рудоголовий мав несміливий, зляканий вигляд.
У Слейда була незвичайна витримка. Спокійно, тихо, але дуже чітко він промовив:
— Хлопці, цей мерзотник застрілив Стейнера. Візьміть його!
Рудоголовий закусив нижню губу й сягнув рукою до лівої кишені. Але дістати пістолета він не встиг. Я був насторожі й вистрілив у нього через праве плече, хоча й почував огиду до самого себе. Револьвер наробив багато шуму. Мені здалося, що постріл було чути в усьому місті. Рудоголовий упав на підлогу. Він корчився й сукав ногами — мабуть, куля влучила йому в живіт.
Боксер не рухався. Певно, знав, що реакція в нього уповільнена. Слейд схопив свій "люгер", одначе рухи його від хвилювання були не досить чіткі. Я ступив крок і ззаду вдарив його у вухо. Він упав на стіл і упустив пістолет.
Слейд уже не чув, як я сказав:
— Я не люблю бити ззаду одноруких. І не схильний до жорстокості. Але ви самі примусили мене зробити це.
Боксер усміхнувся й промовив:
— Гаразд, приятелю. А що далі?
— Я б хотів забратися звідси, якщо можна, без зайвої стрілянини. Або можу залишитися тут до приїзду поліції. Мені однаково.
Він замислився. Рудоголовий стогнав на підлозі. Слейд мовчав.
Потім боксер повільно підняв руки, заклав їх за шию і незворушно сказав:
— Я не знаю, через що тут оця колотнеча, і мені байдуже, куди ви підете й що потім робитимете, і я не маю охоти брати на себе головну роль. Забирайтеся!
— А ви хлопець розсудливий. У вас більше здорового глузду, ніж у вашого хазяїна!
Я обійшов навколо столу й рушив до розчинених дверей. Боксер неквапно повернувся обличчям до мене, тримаючи руки на потилиці. Він усміхнувся криво, але майже доброзичливо.
Я прослизнув у двері, знайшов прогалину в живоплоті й кинувся бігти дорогою вгору, побоюючись дістати кулю в спину. Та постріл не пролунав.
Нарешті я скочив у "крайслер" і помчав через пагорб, прагнучи якомога скоріше залишити цей район. [119]
10
Коли я зупинився навпроти багатоквартирного будинку на Рендалл-плейс, було вже початок на шосту. В кількох вікнах світилося, безладно гучали на різних програмах радіоприймачі. Я піднявся ліфтом на четвертий поверх. Квартира 405 містилась у кінці коридора. На підлозі тут лежала зелена килимова доріжка, стіни були оббиті панелями кольору слонової кістки. З відчинених дверей пожежного виходу віяв свіжий вітрець.
Поруч із дверима чотириста п'ятої квартири була кнопка дзвінка, теж кольору слонової кістки. Я натис її.
Чекати довелося довго. Нарешті двері трохи прочинилися. На порозі стояв довгоногий худорлявий чоловік із темно-карими очима на дуже смаглявому обличчі. Цупке, як дріт, волосся було зачесане назад і відкривало високе, опукле чоло. Його очі байдужно розглядали мене.
— Можна Стейнера? — спитав я.
На обличчі в чоловіка не здригнувся жоден м'яз. Він дістав із-за дверей сигарету і неквапно взяв її в рот. До мене попливло кільце диму, а вслід за ним пролунали слова, вимовлені спокійно, без будь-якої інтонації:
— Що ви сказали?
— Мені потрібен Стейнер. Гарольд Стейнер. Той, що продає книжки.
Чоловік кивнув головою. Він неспішно обмірковував мої слова. Потім глянув на кінчик сигарети й промовив:
— Здається, я знаю його. Але він тут не буває. Хто вас прислав?
Я всміхнувся. Це йому видимо не сподобалось. Тоді я запитав:
— Ви Марті?
Його смагляве обличчя посуворішало.
— То й що? Ви маєте до мене справу чи прийшли задля розваги?
Я поставив ліву ногу так, щоб він не зміг причинити двері.
— Ви придбали книжки, — сказав я. — У мене є список його клієнтів. Ми не могли б побалакати?
Марті не зводив очей з мого обличчя. Його права рука знов сягнула за двері, і з порухів плеча було видно, що він там щось нею робить. З кімнати позад нього почувся якийсь дуже слабкий звук. Десь дзенькнуло на карнизі кільце завіски.
Потім він розчинив двері ширше.
— А чом би й ні? Якщо ви, кажете, щось маєте... — спокійно промовив він. [120]
Я пройшов повз нього до кімнати. Це була світла вітальня з гарними меблями, до того ж їх було не дуже багато. З високих, до самої підлоги вікон через балкон проглядали вже фіолетові в сутінках передгір'я. Двері ближче до вікон стояли зачинені. Інші двері в тій самій стіні були сховані за портьєрою.
Я сів на тахту. Марті зачинив вхідні двері й боком підійшов до великого дубового письмового столу. На столі стояла скринька кедрового дерева для сигар. Не зводячи з мене очей, Марті переніс її на низенький столик і сів у крісло поруч.
Я поклав капелюха коло себе, розстебнув верхній ґудзик піджака й усміхнувся.
— Ну, я вас слухаю, — озвався Марті.
Він загасив сигарету, відкрив скриньку й дістав дві товсті сигари.
— Чи не бажаєте сигару? — І він кинув одну мені.
Я потягся по "еї і зробив непростиму помилку. Ту ж мить Марті кинув другу сигару назад у скриньку й стрімко підхопився з револьвером у руці.
Я чемно дивився на його револьвер. Це був чорний поліційний "кольт" калібру 0,38. Цієї миті я не міг нічого проти нього вдіяти.
— Устаньте на хвилинку, — сказав Марті. — І ступіть крок-два вперед. Можете поки що перевести дух. —т— Він говорив навмисно зневажливо.
Усередині в мене все кипіло, але я ; всміхнувся й промовив:
— Сьогодні ви вже другий, хто вважає, що пістолет у руці вирішує все. Сховайте його і поговоримо спокійно.
Брови в Марті зійшлися на переніссі, а підборіддя випнулося трохи вперед. У його карих очах світилося невиразне занепокоєння.
Ми втупилися поглядами один в одного. Я намагався не дивитись на гострий носок чорної пантофлі, що показався з-під портьєри на дверях ліворуч від мене.
На Марті був темно-синій костюм, синя сорочка й чорна краватка. На тлі темного одягу його смагляве обличчя здавалося похмурим. Розтягуючи слова, він тихо сказав: