У пакгаузі мерехтів блідий, запорошений борошняним пилом ліхтар, було чуйно й затишно, бо здаля доходив заколисливий шум і гуркіт трансмісій, вальців, віялок і жорнів. В глибині пакгауза, в сірих мерехтливих пасмурках тупця-лось двоє— вагар та один робітник. Вони були такі заклопотані своїми справами, що, здавалось, зовсім не помічали Івана Семеновича.
О восьмій годині, приголомшуючи шум і гуркіт, услав подвір'я й млинові мури важкий переможно-розпачливий гудок. Та коли він стих, на подвір'ї ще перекидались і бавились який час гомінкі луни; якась ділянка млина поблизу перестала гуркотіти, а хвилин за п'ять до пакгауза почали сходитись робітники.
І, як завжди, робітники сходились, поодинці чи невеликими гуртками, поволі і втомно заходили в пакгауз й сідали на лавки чи мішки з борошном, байдуже й холодно чекаючи. Інколи хтось перемовлявся з сусідою і відкашлювався, і це чомусь нагадало Івану Семеновичу порожню холодну церкву, де так само перешіптуються й відкашлюються, чекаючи на відправу.
Коли Іван Семенович зайшов до пакгауза і оглянув своїх слухачів, йому зразу ж гостро вдарило те, що давно вже непокоїло,— дехто засоромлено відводив від нього очі, ніби таїв якусь недобру думку.
"Що тут сталось?" — прикро подумав він. Чому так засте-режено-вороже ставляться до його лекцій? Чи тут просто та звичайна фізична втома, що в годину спочинку хилить людину до дрімоти, чи його лекції чимсь не підходять робітникам? Це останнє найважче було викрити, бо, певне, ніхто не зважився б по щирості в цім признатись.
З одною групою зайшов робітник-млинар, русявий, з пишними вусами і гострими сухими рисами обличчя, т. Ковтун, і зразу ж сів на передній лаві. Це був один із серйозних і уважних слухачів на лекціях, що завжди щось пильно записував собі в кишенькову книжку і засипав Івана Семеновича силою гострих, уїдливих питань, від чого дуже часто сміялась вся авдиторія. Він дивився колько й сміливо і, може, навіть трохи зухвало; це завжди мимоволі дратувало Івана Семеновича, і між ними інколи виникали навіть неприємні спірки. Ковтун за хвилину встав і, підійшовши ближче до столу, оглянув Івана Семеновича — як тому здалося, глумливим поглядом — і глухо поспитав:
— Що ви читаєте сьогодні, професоре?
Слово "професор" прозвучало Іванові Семеновичу як глум-ління, і він неприємно скривився, проте зразу чемно відповів:
— Певне, про світло.
— А цікаво, про кіно будете розповідати?
— Не знаю; коли встигнемо, звичайно.
— І про атоми світла?
— Ну, розуміється!
— І про волосність?
— Про яку волосність? То, певне, ви сплутали. Може б, ви хотіли й про юшку з горохом?
Т. Ковтун холодно оглянув Косеня і густо сказав:
— Ну що ж, коли є з чого зварити, так це річ непогана виходить. До такої справи усяк не дурак!
Він сяйнув холодним лискучим поглядом сірих очей, смикнув свого густого вуса й поволі одійшов на своє місце.
Хтось поблизу нього тихо, але глумливо засміявся; Ковтун густо почервонів і неспокійно крутнувся на лавці. По тому настала довга й нудна хвилина тиші, коли всі чекали і ніхто на знав, чим її заповнити.
У приміщення вскочив секретар завкому т. Бабак і, окинувши метким зором приміщення, зразу ж голосно і впевнено поспитав:
— Що так мало зібралось? Хіба більше не буде?
— Мабуть, старики розійшлися — потомились.
— Жалко! Ну, нічого. Т. лекторе! — звернувся він до Івана Семеновича,— може, ви будете й починати?
І потім, підійшовши ближче до столу й перехилившись через нього всім своїм куцим тулубом, він тихше, але так, щоб у ближчих рядах було чутно, сказав:
— Чи не можна б простіше читати лекцій — товариші жалуються, що не все розуміють.
— А що ж їм ще треба, я не знаю.
— Та, наприклад, анекдот який-небудь розказати — там про буржуя чи попа. А то, знаєте, скучно так слухати — засипають.
— Ну, товаришу! На другу лекцію я принесу вам спеціальну збірку анекдотів. Може б, ви за це взялися? Навіщо вам спеціального лектора на це тримати?
— Та ви ж не обіжайтесь, товаришу. Я це тільки так кажу, що на лекції з фізики мало приходить народу.
Т. Бабак одійшов і, сівши на першу лавку, став уважно роздивлятись своїми меткими чорними очима, що холодно й хапливо бігали по приміщенні. Інколи він енергійними рухами гладив свою облиснілу козубеньку вату голову. Настрій гостро порушено, і Йванові Семеновичу треба було багато зусилля, щоб цілком опанувати себе й розпочати лекцію.
Лекція йшла, однак, рівно, спокійно й змістовно. І, як завжди, початок її слухали з увагою, на другу ж половину залишалось кілька дослідів, і цього разу вони пройшли особливо цікаво. На кінець лекції Іван Семенович помітив, що обличчя робітників зацікавлено і вдячно витяглись уперед, уважно ловлячи його слова, і з цього цілком слушно вважав, що лекція справді зацікавила робітників. А найбільш — зосталось те внутрішнє чуття оцінки, що завжди найточніш свідчило про успіх лекції. Сьогодні воно цілком виразно стверджувало, що лекція пройшла добре.
Дехто з робітників звернувся з запитаннями, по тому почалися спільні розмови. Серед присутніх був і тов. Гумі-левський, який запитав, чому в туман світло не доходить до землі. Сусіди зразу ж підняли його на сміх, вважаючи таке питання за дуже наївне, але в дійсності виявилось, що воно цілком слушно поставлене, і Йван Семенович взявся пояснити його. Та не встиг він скінчити, як вихопився т. Ковтун:
— А скажіть, професоре, як же це воно так: виходить, що Гумілевський ходить догори ногами, а зав'язок з кальсонів не видать? І голова його висить у повітрі, а не впирається в підлогу... От заковика!
Гумілевський тільки здивовано знизав плечима, тоді як Косень похмуро відповів:
— Це тому, товаришу Ковтуне, що дещо і в вас у голові перевернулось.
Робітники вдоволено зареготали, Ковтун же тільки почервонів і, гостро дивлячись у вічі Косеневі, холодно сказав:
— Не спорю! Може, й так! — Він почухав потилицю, ніби шукаючи якоїсь думки, і тоді повагом сказав: — Може, якби його притрусити густіш трьохнолькою, може, воно б що й пособило.
Дехто зразу чмихнув на це кольке зауваження, але мерщій схаменувся й стримався. Натяк зрозуміли,— і Ковтун вдоволено сів на своє місце, спокійно сприймаючи гнівний погляд Косенів.