"Певне, це стиль такий—рвати і ковтати слова",— подумав Іван Семенович.
На який час сталася перерва. На кону серед президії розпочались розмови, дехто затупцяв, заметушився. Серед військових у залі полегшено зітхнули й стиха заговорили.
Але з кону знову задеренчав дзвоник, і президія зійшлася: урочисте засідання йшло далі.
І ось раптом на кін вийшла Ліля, несміливо оглянулась до президії й виступила вперед. Іванові Семеновичу щось тьохнуло всередині, втім, він підвів голову й напружено прислухався. Ліля говорила привітання від учительських курсів,— але з яким запалом вона це робила! Всі свої поривання вона вклала в цю промову і тепер, ніби загравими струмнями полум'я, обвівала ними всю залу. На ній був той самий білий солом'яний бриль з блакитними незабудками, і густа смуга серпанку, що вибивався з-під крис того бриля, легкими мережаними тінями лягала на чоло й щоки, від чого все обличчя видавалось тривожно-ніжним. В залі, особливо військові, що до того нудно дрімали, тепер потяглися напружено до кону й застигли в гострій увазі й чеканні.
Ліля гаряче скінчила високими грудними нотами, що давали враження глибокої щирості й зірвали гучний рій оплесків. Іван Семенович, сам схвильований, був приголомшений тим зворушенням, що його викликала промова Лілина. Червоноар-мійці несвідомо потяглися до кону, музика грала хрипло, президія повставала з своїх місць і від себе вітала промовця. Це була перша жінка в окрузі, жінка-інтелігентка, чужа, властиво, революції й партії, що так гаряче сприймала тепер і шанувала її відданих творців та вояків. До Лілі підійшов Царинний і, врочисто взявши під руку, повів її й посадив серед президії. Музика заграла туша. Хтось із цивільних заговорив до Лілі, Царинний утішно затупав ногами й посміхнувся.
По тому з привітаннями виступили інші промовці, але це були вже холодні, офіційні й нецікаві, як нецікаве було привітання й самого Івана Семеновича. Він ніби навмисне й підкреслено проказав свої слова холодно й урочисто. Хтось із зали кілька разів йому ляснув, що тільки підкреслило, що його промова була сьогодні холодна й не потрібна тут. Іван Семенович, знітившись, пройшов повз стіл президії і скоса кинув оком на Лілю. Одна вія в Лілі, як йому видалось, ніби затремтіла, але сама вона не дала й знати, що помітила його. Царинний присунувся ближче і щось сказав, певне, гостре, бо Ліля раптом уголос засміялась.
З останнім словом знову виступив секретар ОПЕКа. Він відзначив невхильний поступ революції, втягнення в її потоки нових шарів суспільства, особливо ж інтелігентної жінки, що має дуже велику вагу для пролетаріату, бо інтелігентка-жін-ка справді допоможе пролетаріатові в будуванні нової культури. Так, ми з цією новою силою переможемо Європу, і недарма вже й сьогодні нас бояться імперіалістичні держави.
По другій перерві розпочалась концертова частина вечора. Ліля тепер сиділа в першім ряді серед почесних гостей, і знову ж поруч з нею вмостився Царинний, а по другий бік неспокійно вовтузився Альтшулер. Обоє навперейми розважали Лілю розмовами, і та дзвінко увесь час сміялась.
На кону виступили якісь місцеві чи приблудні під час голоду й громадянської війни співаки й співачки; дехто з вояків прочитав революційних віршів, хтось із місцевих громадян вискочив і проказав Шевченкового "Ченця".
І нарешті знову перерва. Якийсь військовий рубаним голосом оповістив, що незабаром почнуться танці — гостей просять не розходитись.
Кілька душ у залі заходились розсувати лавки.
Іван Семенович тепер, ніби зірвавшись, швидко підійшов до Лілі й, холодно привітавшись з Царинним та Альтшулером, заговорив до Лілі тихим збентеженим голосом:
— Я вже йду додому, Лілю!
— Ну то що? — холодно спитала вона.— Я ж можу й сама прийти.
Ця відповідь була зовсім несподівана для Івана Семеновича. Він вражено глянув на Лілю — в очах в неї зайнявся зеленкуватий відблиск зневаги й огиди. Іван Семенович мимоволі знітився й, похиливши голову, одійшов від неї. Царинний нахилився до Лілі і щось прошепотів. Ліля збурено засміялась. Іван Семенович поглянув на неї здаля гнівно й ображено. Погляд його несподівано зустрівся з поглядом Лілиним, і в нім Іван Семенович прочитав глибоку зранену тривогу й благання.
Іван Семенович гостро одірвався очима і зразу ж вийшов із зали. Дома, коли він прийшов, Юрко з Варварою Карпівною вже спали. Всередині, йому здавалось, все клекотіло, але він мусив помацки пробиратись у темряві й шукати свого ліжка і на тім шуканні який час зосередитись. Дійшовши до столика, він розшукав лампу і, засвітивши її, упав нероздягнений у ліжко і взявся читати книжку. Він перегортав поволі сторінку за сторінкою, але згодом упіймав себе на тім, що перепускав перед очима зовсім порожні рядки. Тоді пошпурив книжку, скочив, нашвидку й сердито роздягся і заліз під ковдру.
І тут, під ковдрою, непомітно для себе пройнявся довгим отруйно-солодким чеканням. Час якось утратив свою звичайну мірку, бо хвилина йшла без кінця довго, і зовсім непомітно й порожньо проходила година, і було моторошно й солодко чекати.
З сусідньої кімнати доходило сумирне й густе хропіння Варвари Карпівни і рівне й тихе дихання Юркове. Знадвору, з околиць міста, обізвались тривожно-дзвінкими голосами собаки, поблизу серед листу капали злодійкувато-полохливі шелести, інколи затишним співом зривався шум ялинок. По тому все, ніби змовившись, обривалось і затихало — мов тануло в прірві; а прірва росла й замерзала кригою, і тільки велика зірка оксамитовим зором дивилась тихо й зосереджено.
Згодом померкла й вона, заясніли весняною кригою просвіти вікон, шелести в листях рясніш загомоніли — знадвору почулися чиїсь кроки. Іван Семенович легко впізнав їх і, звівшись, прислухався. Кроки неспокійно й хутко тупотіли, але на ґанку стихли. Застукало клямкою...
Іван Семенович навмисно заховався головою в подушку, а разом з тим гостро й напружено прислухався до найменшого шуму. Відчинити вийшла Варвара Карпівна. Вона крізь сон невгаразд щось поспитала, і так само невгаразд відповіла, і зразу пішла в ліжко. Кроки Лілині були легкі й жваві, настрій веселий,— це все зразу відчув Іван Семенович, що пильно прислухався болісним нестямним чуттям.