Коротке замикання.
світлом. Решта збилась докупи і схвильовано стежила за Косенем. Тільки Ковтун важкою, трохи похилою постаттю стояв сторонь, у сутінках, похмуро прислухаючись до розмови.
Так, певне, десь учні давніх ієрофантів спізнавали серед ночі єгипетські й елевзинські містерії, схвильовано й затаївши дух, коли промінь місяця зазирав десь у скупе віконце, а в зеленій темряві ховались величезні підземні склепіння. І тоді, і тепер була та сама жага спізнання, що вабила цих людей до потайливих зібрань,— тільки 4юрма цього спізнання різна.
Троє з краю відійшли від гурту й заявили пошепки, що, мабуть, пора вже йти додому. Іван Семенович нічого не відповів. Вони промірили великими злодійкуватими кроками кабінет і цим дали привід і іншим. Хтось глибоко зітхнув, ніби прокидаючись від якогось таємничого сну, потім кинув "на добраніч" і вийшов слідом за іншими. Останнім попрощався Ковтун, широко стиснувши руку.
— Ви, мабуть, товаришу, мало зрозуміли сьогодні? — стиха спитав Іван Семенович.
— Та нічого. Якось уляжеться там. Тут аби можна було якось приходити послухати вас.
— А звичайно, ви можете, коли хочете. Я нічого не маю проти.
— Та я знаю, ви пустите. Тут з роботою може вийти невправка. І не щоразу можна вирватись ото.
Ковтун лискуче й гостро поглянув на Косеня і, вдаривши себе рукою, сказав:
— А цікаво як, професоре! Невже це може все здійснитись?
— А чому ні? Розуміється, здійсниться.
— Йолкі зельониє! От діла!
Він замріяно сам собі посміхався, витріщившись в одну точку і, певне, нічого не бачачи. Косень, однак, перебив його задуму й, підійшовши, просто спитав:
— Слухайте, Ковтуне, що вас так тягне до науки? Вам же важко все це розуміти.
Ковтун підвів на нього свої сірі, що тепер відсвічували жовтим бурштином, очі і сказав:
— Та хто його зна. Вроді як би цікавіше жити.— Він переступив з ноги на ногу і невдоволено сказав: — Це ж єрунда. Людина, як воляка, мусить увесь вік гнути спину, слонятись, мучитись і не знати, для чого це.
— А ви думаєте, що через це ви взнаєте?
Ковтун збентежено махнув рукою.
— Ну хоч не так досадно, їдять його мухи. Все ж здається, ніби ти кудись ідеш уперед ц значить, живеш. А так, як жити по-нашому,— понімаєте, пече під серцем, хоч ти кричи! Через те так і любить наш брат випити. Ви ж цього, професоре, нічого не знаєте.
— Може, й так,— байдуже погодився Іван Семенович і заходився складати прилади. Ковтун, скориставшись з цього, незабаром вийшов.
Тим часом Іван Семенович склав свої зошити й прилади і збирався вже виходити,— як раптом зазирнув у вікно й застиг. Над парком тепер ніби заснувалась біляста зелена гостроверха голова, що тяглася гострим кінцем до місяця, а внизу по вінцях упліталась у галуззя дерев.
А знизу доходив жвавий довірливий гомін і сміх. Іван Семенович легко впізнав захоплено-дражливий сміх Лілін. їй щось настирливо й холодно доказувала Корківська, а Царин-ний перебивав її, намагаючись щось своє сказати.
— Не перебивайте мене! — прокричала невдоволена Ліля.— Що за нечемний народ! Ніякого лицарського поводження !
— Ну, де тепер нам до того лицарства,— обізвалась Корківська.— Лицарство тепер зовсім вийшло з моди.
— Нічого, ми знову заведемо те лицарство,— впевнено обізвався Царинний.— Ось і т. Альтшулер ствердить це.
Коли ті троє стихли, голос Альтшулерів вихопився патетичним вигуком:
— Товаріщі! Какая шірь! Какоє очарованіє!
Але, певно, до його захоплення ніхто не пристав, бо між тими трьома знову спалахнула гаряча спірка.
Іван Семенович тільки глибоко зітхнув, і, одійшовши до столу, згадав чомусь про свої записки, і, як певний висновок усього передуманого, записав:
"На лекцію прийшов сьогодні Ковтун і сидів увесь час, як мохнатий пень, слухаючи похмуро й уважно. Цікаво, чи хоч трохи він зрозумів з того, що я говорив. Але очі дивились йому, як розпалене вугілля. Мені здається, його швидше інтуїтивно тягне до цього. Може, він сподівається на розкриття всіх тайн життя в науці.
Але мені сердечно шкода його, хоч я й радий, що він сюди ходить. Шкода просто цієї великої дитини. Проте, як уважно треба тепер ставитись до людини. Вона така стомлена й виснажена, що тільки доторкнись, як вона зразу засичить і почне кусатись.
І це добре — приділяти уваги, бо так ми з малого непомітно нагадуємо собі про велич сьогоднішнього людського визволення, про його прагнення створити собі краще життя і про те, що нам треба влитись у цей потік. Я знаю, що тут мені болітиме, що я люблю життя і прості його розваги та радості, але на сьогодні, як би то не боліло, треба цього зректися і віддати себе в офіру цьому нестримному потоку нового життя".
Обірвавши на цьому свої записки, Іван Семенович довго сидів, стуливши голову руками.
IX
Це був перший день, що праці в "технікумі зовсім скінчились, і Іван Семенович міг вийти з дому на цілий день. Він узяв з собою трохи хліба з салом, пляшку з водою і, накопавши черв'яків, пішов з Юрком на річку ловити рибу.
Цілий день йому деренчав деркач, палило сонце, верещали стрепети, лопотіли й тріщали над водою крильцями коники і тихо плескотіла хвиля об берег. Обоє кілька разів купалися, снідали, потім спочивали, кілька разів міняли місце, аж поки надибали на такий закуток, де риба почала ловитись.
На вечір впіймали сім дрібних карасів, п'ять линів, штук сім малих щучок, чотири бубирі і ще трохи іншої дрібноти. Але й цією ловитвою обоє були дуже вдоволені.
— Ну, Юрку, значить, сьогодні вечеряємо кашу з рибою. Прийдемо додому й скажемо, щоб мамуся добру кашу нам зварила. Га? Як ти вважаєш?
Іван Семенович несподівано пожвавів, потер руками і, завчасу смакуючи смачну вечерю в теплім родиннім затишку, навіть прочитав вірша з Олеся, якого принагідно згадав:
Твої очі — тихий вечір, Що спускається безгучно, Несучи на крилах спокій, На своїх сріблястих крилах. Твої очі — сизі хмари, Крізь які у день похмурий Пробивається проміння Твого серця золотого.
І нарешті з розчуленим наголосом скінчив:
Твої очі — тиха радість, Що у душі людські ллється І несе в яснім спокою В їхні ночі усміх неба.
Коли пройшли луками й вибирались на гору, за посмутнілими пухнатими смугами дерев розперезався захід. Довгі кінці його, як роги якогось великого вола, зачепили й підняли два ліси: один з них ламано знижувався, ніби хилився й падав. Дві білясті хмари розігналися одна проти одної, але, не діставшись, зайнялися матовим золотом, обперезались червоною каймою й спинились, розкривши широку браму в незнану, оббризкану золотим порохом країну.