Тепер щодо нашої вселюдської люті. Хтозна! Може, сучасна людина зморщилась і лютує тільки тому, що вона затисну-та з усіх сторін від інших людей, може, тому, що життя надто ущільнилось і людині ніде вилити свої сили. По-моєму, сучасній людині треба більше спортів, полювань, змагань... Тоді з неї випариться там уся лють. А Прометеїв вогонь вона пустить на творення нового життя".
Іван Семенович замислився, ніби згадуючи, що йому ще записати до щоденника. Але враз відчув кволість і втому — перо з рук йому само випорснуло, і він, густо і втомно зітхнувши, пішов додому.
VIII
Червень. Літо залило все навкруги своєю рікою — тисячами запахів, тисячами кольорів, тисячами звуків. Далечінь, тепер розтанувши в сонці, повисла й заніміла білясто-золотими полотнами, розісланими просто на обрії, а по тих полотнах подеколи візерунились блакитні кучері. Ближчі дерева парку застигли й охололи, густо закутавшись у власні тіні й потонувши в них.
Унизу, ніби викрадаючи в неба ті білясто-золоті сувої й знову розпускаючи їх на безліч покручених ниток, літали метелики й кузьки, і гомін їхній розходився, як безнастанно-могутня струмчаста мелодія літа. Вона вилась, то підлітала вгору, то знову, як дим, стелилась долиною, і знову вставала й підпливала до вікна, своїм повівом розбиваючи літню нудоту в авдиторіях технікуму.
Втім, тут, здавалось, не зважали на подзвін літа, на його чарівний поклик і дбали про свої буденні клопоти. В коридоpax стояв далеко гучніший за надвірний гомін і шум, і поклики літа тут зразу ж завмирали.
В перерві Іван Семенович тільки на одну хвилину заскочив до лекторської і зразу ж і вийшов, хутко пройшов коридором, ніби тікаючи від його гомону. В кінці коридора його догнали троє студентів. Він спинився й суворо поглянув на них.
— Іване Семеновичу! Сьогодні лекція буде в кабінеті?
— Ах, так! Справді, я й забув! Ну, звісно, в кабінеті.
— Значить, можна оповістити всім?
— А, розуміється, оповістіть.
— Значить, це востаннє ми сьогодні?
— А так, так. Оповістіть, оповістіть.
Іван Семенович зразу ж і вискочив. Він густо й радо перевів дух тільки в себе в кімнаті, бо на вікно лягали сині тіні ялинок, білясто-злотава далечінь кволо колисала похмурі дерева, на тій далечіні хилиталась блакитна смуга, ніби берегова течія якоїсь великої невидимої ріки, в наколишній тиші сонце розпорошилось і доходило в кімнату незнаним ароматом; була густа тиша, і тільки дюодинокі звуки й метелики долітали сюди та заскакували холоднуваті пориви вітру.
І в кімнатах було тихо. В їдальні, правда, хтось стукав ножами, січучи м'ясо. Але незабаром пробіг хтось інший, дуже заклопотаний, наспівуючи якоїсь тихої зворушливої мелодії, заскочив до їдальні й загомонів. Голос Варвари Кар-півни хрипко обізвався. Кроки знову затупотіли, і до Івана Семеновича зазирнула Ліля.
— Ах, ти дома? Я й не знала!
Іван Семенович ліниво й недовірливо повернувся й поспитав:
— А що?
— Це дуже добре! Значить, можна швидко й обідати. Варвара Карпівна тобі з Юрком дасть пообідати.
— Так! А ти хіба не будеш дома?
— Ні, не буду! В мене пів до четвертої будуть лекції на вчительських курсах.
— Ти таки, значить, взялась читати?
— А що ж такого! Звичайно, взялася! Ти хіба проти цього?
— Ні, не сказав би. Але, по-моєму, це марна справа для тебе.
— Чому?
— Ну, ми не можемо удвох кидати домівку й розпорошуватись на всяких дрібних заробітках.
Він поглянув на неї і вражений застиг. Така дивна й чудна була вона сьогодні: підстрижена, напудрена, в цім білім старім брилі, тепер добре відремонтованім, з тремтливими віточками незабудок на крисах. Він також згадав, що вечорами вона інколи курить цигарку. "Емансипується,— подумав вік.— Поборницею жіночого руху стане. Тепер тільки залишається йти до жінвідділу і пов'язати червону хустку на голову".
Вона стояла і посміхалась, ніби чогось чекаючи.
— Що ж ти думаєш читати?
— Історію профруху.
— А чому не з власного фаху?
— Мені це просто накинули. Уяви собі, що на все місто нікому взяти цих лекцій. Ніхто навіть з профробітників і партійців не знає добре історії профруху.
— То це тобі й накинули? А ти ж хоч підготувалась як слід?
— А розуміється. Хіба б я так могла виступати?
Ліля блиснула перед ним веселим задиркувато-химерним вогнем перемоги, але в тім поблиску Іван Семенович зразу ж упізнав гострий біль зраненого птаха, і йому стало провинли-во-боляче й шкода цієї людини, ще недавно такої близької навіть і в сварках.
— Ну, як знаєш. Тільки мені це не подобається. І я цього не похваляю.
— О! Чому саме?
— Хоч це, може, й модно, але це дурниці. Родину треба берегти, як не важко в ній жити.
Ліля, ніби вжалена, якось кручено поглянула на нього, лукава посмішка затаїлась у неї в кутках губів. Вона втомно зітхнула:
— Ти знову цієї. А я думала, ти прийдеш послухати мою першу лекцію.
— Ні, не маю часу. В мене по обіді практичні роботи. Ліля кокетуючи й елегантно повернулась, незабудки на
голові ритмічно хилитнулись. Ліля кивнула головою й сказала:
— Ну, бувай здоров, Івасю.
Іван Семенович нічого на те не відповів.
Обід і по обіді час пройшов доволі одноманітно й нудно. По тому зовсім несподівано від парку врізались на подвір'я важкі й гострі клини холодків. Біля сто-злота в а далечінь вкрилась бузовою, припорошеною пилом млою й помарніла. Над верхів'ями парку тепер рясним хвостом послалось сонце,— а тіні поміж дерев виразніш посиніли.
Юрко тільки тепер ускочив до себе й, наспіх перехопивши й перекинувшись кількома словами з Варварою Карпівною, знову подався гуляти, навіть не зазирнувши до Івана Семеновича. Але й Іван Семенович нітрохи не потривожився з того.
Він зібрав деякі нотатки й пішов до кабінету.
В коридорі технікуму, коли зайшов туди Іван Семенович, на шкільнім годиннику показало десять на восьму. Біля кабінету чекали вже студенти, і осторонь ворушився якийсь меткий, припорошений ворсою сутінків силует. Іван Семенович зразу ж відімкнув кабінета і в світлі розчинених дверей упізнав їжаку вато-кольку і трохи засоромлену постать Ковтуна, що, як злодій, тулився до дверей, тримаючи в руках записну книжку з олівцем і ховаючись за студентами. Студенти зразу ж посунули до кабінету, а Іван Семенович, впіймавши погляд Ковтуна, поманив його рухом руки, і той несміливо зайшов.