"Так і сказав?" — сумнівався ведмідь.
"Слово честі".
"Ая, повір лишень Гарасимові".
"Людям треба вірити,— відповів Михасько.— Людина, щоб пам'ятав, друг звірині. Так написано на зеленому плакаті, що його прибили на закопаних недалеко звідси стовпах, під Лісом, працівники лісництва".
"Гарні мені друзі... Пересадили ведмедя з-поміж ведмедів до людей... як вербу... рости, мовляв. А я не верба. Чому ж люди набивають рушниці?"
"Знову за рибу гроші. Так ми до згоди не дійдемо. Отож слухай мою вимогу: або повертаєшся зі мною у Залізну Пастку, або... нарікай потім на себе".
Опришко замислився.
"Гм, а коли я покину розбійницьке ремесло... не буду людей рушати... навіть не покажуся на Лісовій Стежці... хіба й тоді обступлять мене люди з рушницями?" — Ведмідь ніяк не міг зважитися на повернення до Залізної Пастки, тому шукав дороги легшої і безпечнішої. Та Михасько закопував на дорозі рогатку:
"Говорила-їхала. Голод тебе викине на Стежку".
"До зими якось перебуду, а вдарять морози — засну. Всі порядні ведмеді взимку сплять і лапу ссуть",— боронився Опришок.
"Голодний ведмідь у гавру спати не ляже,— відрубав Михасько.— Так у книжках написано".
"А що воно таке "книжка"?" — допитувався Рудий, мовби це зараз мало важливе значення. Хитрував. Тягнув час, потаємно сподіваючись, що Михасько придумає іншу раду.
"Ет, не мороч, Опришку, голови,— хлопець розгадав його зволікання.— Востаннє питаю: повертаєшся до Залізної Пастки чи залишаєшся тут?"
"Так не галь-паль...— бідкався ведмідь.— Поки що не припікає. Якби порозмислити... зважити... га?"
"Ади, який філософ об'явився. Він, бачите, порозмислити хоче,— гнівався хлопець.— Про мене Семене... як собі хочеш".— І, не озираючись, рушив геть із малинника.
Опришок лежав, мов приголомшений колодою. Клапті спогадів про Залізну Пастку, про щоденну ситу їжу перемішувалися з ваганням і острахом перед Гарасимом; з цього загудзованого і засмиканого кужіля годі було випрясти наймудрішу нитку, клубок якої докотився б до правильного рішення. Найкраще, коли б взагалі не прясти цієї нитки... Надворі, як і до появи Михаська, ясний день... з неба підморгує сонечко... під ногами пливуть-стеляться і ваблять полежати м'які й глибокі плеса мохів. Як і до приходу Михаська, недалеко кривульками підскакує, наче коза, Лісова Стежка, на якій ведмідь випив не одну пляшку молока і з'їв не один окраєць хліба. Все ніби залишилося по-давньому, Михасько був і не був... зараз стихнуть його кроки. Коли б тільки стихли й забулися його слова, що в навколишніх селах чоловіки заряджають на ведмедя стрільби. "Від стрільби-рушниці, від кулі, від людини в ніяку шпаринку не сховаєшся, даремно мені колись здавалося, що я тут пан над панами, людина — ось хто тут господар, під її владою і птах, і .вода, і дерево в Лісі, і Рекс на пастівнику. І я теж... А якщо я теж, то мушу скоритися або нескореним умерти, як той здичавілий Сірко, бо рушниці стріляють прицільно".
Опришок ще не набувся на світі, ще було йому боязко уявляти свій кожух розстеленим біля людського порога, і він кинувся навздогін за Михаськом.
"Та почекай-но, Михаську,— терся Рудий об його штани, мов якийсь Бровко або ж Рекс.— Хіба я заперечую проти Залізної Пастки чи нарікаю на неї? Боже спаси... Вона навіть трохи мені подобається, і якщо ти радиш — то вертаюся. Була не була. Лише, чуєш, гарантуй, що вуйко Гарасим не пом'яне старого".
Михасько помовчував. У в очах світилася, як краплі роси, лагідна усмішка... і цієї усмішки було ведмедеві досить, вона більше важила, ніж копа слів.
Хлопець, вочевидь, наперед відбув з вуйком Гарасимом переговори й підписав з ним від імені Опришка вічний мир, бо зустрічали ведмедя, як весільного гостя. Тільки музики бракувало. Дідо Конопелька салютував Опришкові на прохідній, узявши хвацько дубельтівку "на караул". Вуйко Гарасим — о ніжності телячі! — обняв вештанця, примовляючи: "Де ж тебе, шибенику, носило? Ми тут без тебе почорніли від туги. Чогось мовби бракувало нам у Залізній Пастці. І ніби Директор наш Влас Тимофійович урядують, і Головбух із Зоотехніком на місці, і дідо Конопелька добре вартує. А бракувало, виходить, тебе". Тільки Михасько та Опришок второпали, що означає Гарасимів палець, яким він приплюснув відтопирені губи. Мовляв, ти мене, Гарасима, слухай і на вус мотай. Хай у тебе язик не свербить прохопитися бодай словом або ж півсловом про нашу зустріч на Лісовій Стежці. Людей тут цілий гурт працює... у гурті начальникові потрібен авторитет і так далі. Дійшло?
"Камінь-могила",— заприсягся Опришок й підморгнув Гарасимові, хоч і не був цілком упевнений у його щирості. Йому навіть здавалося, що на дні Вуйкових очей помахують хвостиками чорти. "Ну гаразд, не будемо допитуватися... але й остороги не послаблю, бо таке діло... людську душу не розкусиш, як яблуко, щоб зазирнути, який сидить у ній хробак. Та цур з підозрою і страхом, жіноцтво он збіглося з-поміж шедів... розчервонілі всі, язикаті. Ох, те миле серцю жіноцтво... воно й попліскує тебе по загривку, і жартує солоно, аж від сорому червонієш, і гладить тебе; у жіночок долоні, як сонячні зайчики. Як тут не розімлієш від утіхи, що вже не потребуєш боятися рушниць із навколишніх сіл... а рушниці віднині чигали б на тебе за кожним кущем... як тут не просльозишся, коли вуйко Гарасим пригощає куснем м'яса. Рідні ж ви мої людоньки!"
"їж, їж,— розпалює апетит вуйко Гарасим.— їж і закарбуй собі, Опришку, на носі: покірливе телятко двох маток ссе".
"Хіба я що? — Опришок підняв голову.— Я покірливий... я навіть корови колгоспні пас..."
"Ну, корови у нас пасти не будеш, але якусь роботу дамо. Ти виріс... і такому силачеві гріх без роботи сидіти. Без роботи джмелі в голові плодяться".
"Вуйку Гарасиме,— втрутився у розмову Михасько,— хай Опришок спершу пополуднує. Він, сердега, цілий місяць м'яса не нюхав".
Після обіду добрий і милосердний Михасько змайстрував Опришкові із старої шлеї упряж і причепив посторонки до візка, яким жіноцтво возило лисицям і норкам їдло.
"Ти що, Михаську, з глузду з'їхав? — пробував відпекатися упряжі Опришок.— Я ведмідь, а не якась кляча".