Ведмідь скочив на задні лапи. Він уже був готовий бігти на пастів-ник... і таки почвалав би, коли б у цю хвилину ранковий легіт не доніс до нього знайомого людського запаху, змішаного з ароматом хліба, молока і сала. Опришок аж очі заплющив, уявляючи, як би то він смачно поснідав куснем хліба... а коли б той хлібець та ще запити молоком!..
Облизувався Опришок.
Смачні запахи мотеличили голову, збурювали кров, він уже й не пам'ятав, як навпростець, мов жива торпеда, метнувся через корчі, пні й рови на стежку, якою ходили люди. Сподівався, щоправда, що то Михасько навмисне дразнить його їстівним... а якщо не Михасько, то мусить це бути якась з жінок, що працює у Залізній Пастці, а вона теж не поскупиться, як раніше не скупилася ні одна з них.
Та стежкою тим часом прямувала незнайома жінка. Була присадкувата, дебела, в одній руці тримала сапу, в другій — несла кошик, звідки якраз і випахчувались смачні зваби.
Правду кажучи, Опришок, помітивши сапу, трішки протверезів, бо всяка палиця, а до того ще й окована залізом, може спричинити біль, та вибору не мав. Він вишугнув із кущів і перехильцем почвалав назустріч жінці. Ні, він зовсім не мав грізного вигляду, бо й не гадав робити жінці зло, свої добрі наміри виказував через привітну усмішку, очі його блимали по-жебрацьки запопадливо. Мовляв, жіночко-зозулько, бігме, я тебе й пазурцем не зачеплю, я не якийсь там Гарасим з батогом, я тільки хочу попросити в тебе скибку хліба... таку ма-лесеньку-малесеньку скибочку.
А жінка, здибавшись на стежці з ведмедем, скрикнула, сплеснула долонями і впала у траву, обхопивши голову руками.
Про сапу і кошик, звісно, забула. Вони лежали сиротливо на обочині, й Опришок довго не зважувався підступати до них.
"Оце тобі ситуація,— бурмотів.— Злякалася... мене злякалася, ніби я розбишака дикий чи що? — Він тицяв їй носом у потилицю і пробував обережно перевернути жінку горілиць; вона трималася землі міцно, мовби примерзла.— Бач, удає, що вмерла. Десь, певно, чула, що ведмеді мерців не рушають. Смішна... я ж бо бачу, що хитруєш. Ну-ну, вставай, не грай дурня. Не такі ведмеді страшні, як їх малюють. Я ось, наприклад, лише хотів попросити в тебе скибку хліба",— і він кинув оком на звабливий кошик.
Жінка не обзивалася.
Що говорити, поснідав наш Опришок не гірше, ніж зробив би це в районному ресторані: з,#ів кусень хліба, схрупав два яйця і шматок с5ала, на десерт випив склянку молока. Смакота ж... Снідав він, не кваплячись, статечно, мовби аж розкошував кожним ковтком. Йому й на гадку не спадало, що чинить злодійство... гріха за душею не відчував і докору сумління теж. Воно, звичайно, теє... здалось би залишити якусь там крихту й жінці, але... жінка з голоду не вмре, у неї вдома повна комора сала, інакше б не лежала мовчки. Ну й лежи на здоров'ячко.
Опришок після трапези витер морду, кинув у кошик порожню пляшку й почвалав у кущі. Тут мусив озирнутися, бо жінка вже стояла на ногах, розмахувала грізно сапою і пащекувала на чім світ стоїть: "Ах ти, сякий-такий злодюго, вороже рудий, чорте кривоногий, я буду не я, якщо не знайду на тебе управи". Йому ж би огризнутись, й жінка напевно замовкла б, але не посмів, бо вона таки мала рацію. Цур їй, покричить та й перестане.
Так, зрештою, і сталося. Жіночий язик притупився, і вона пішла своєю дорогою. А ведмідь, прислонившись спиною до дуба, мурликав, що Воля, людоньки добрі, коли в тебе напханий живіт, просто-таки мальована красуня, і коли б він зопалу подався до Михаська, то до кінця ніколи не осягнув би краси своєї Волі, не сидів би, як оце тепер, у холодку під дубом, а з висолопленим язиком бігав би по пастівни-ку, завертаючи із шкоди колгоспну худобу. Фе-е... Рудий крутнув головою, уявляючи себе пастухом, і хвалив свою ведмежу розсудливість: "Ось що то значить сім разів відміряти, а один раз відрізати. Цією стежкою завжди ходять люди... отже, буде в мене завжди свіжий харч. Просто й розумно".
Він весело поглипував на Стежку, хотів було вголос назвати її годувальницею або ж мамою рідною, слово, однак, не злетіло з язика, бо... бо на стежці появився вуйко Гарасим. Ведмідь сторопів від несподіванки. Він міг сподіватися тут будь-кого, лише не Завгоспа із Залізної Пастки. Опришок ледве стримався, щоб не чкурнути в гу-щавник, мовляв, цьому батіжникові ліпше на очі не потрапляти... а ще ліпше принишкнути й перечекати, поки він пройде.
Гарасим дибав Стежкою поважно, мугикаючи під ніс співанку, на боки не озирався; і здавалося, що єдиною його турботою було не випустити з-під руки витертий портфель. Опришок не від сьогодні знав цю торбину, в кращі часи вуйко Гарасим частував з неї цукром, це, правда, діялося давно, дуже давно, тепер у це й не віриться. І таки не повірив би Опришок у те далеке частування, якби не запам'ятав солодкий, майже медовий смак цукру.
Так, було колись...
Ой було...
А якби... якби й сьогодні спробувати, чи припадком цукор не став гірким, га? Свят-свят, ти що, Опришку, здурів, вуйко Гарасим — не жінка страхопудна, дивися-но; у нього плечі, як двері, а кулаки, як довбні. Поцупить за загривок — не вирвешся. А потім — батогом, батогом.
Брр...
Недавній пекучий біль кольнув у серце, й Опришок поник, знітився, відчуваючи, як страх, немов мотуззям, спутує лапи. Вуйко Гарасим, мабуть, ніколи не дізнався б про ведмеже чатування, коли б Опришок, подзвонюючи зубами й знову переживаючи Вуйкові побої, мимоволі не пригадав той мент, прояснілу ту хвилину пам'ятного ранку, коли доведений до відчаю болем, забувши про покору, виховану в нього змалку, звівся на задні лапи й показав напасникові зуби. Опришок тоді вперше побачив, що й він здатний наганяти страх.
А якщо здатний, то чому б і сьогодні трохи не полякати Завгоспа Залізної Пастки... полякати, попом'яти за давній біль боки й показати, що Рудий Опришок живе на Волі, як пан... живе і обходиться без смердючої конятини.
Ех, будь що буде...
"Почекай, поче... А якщо Гарасим на цей раз не злякається, а якщо тримає напоготові ніж або якусь іншу залізяку, то що тоді? Від Завгоспа всього сподівайся, підступний він, хитрий. То хай тюпає собі на роботу, Бог з ним, з Гарасимом? Ліпше його не чіпати. Але знов же — що значить, не чіпати? В його торбі є цукор, це точно. Ну й до цукру теж. Та й, чуєте, люди добрі, ведмідь я, а чи помело, повинен я колись сміливість гартувати".