Важко сказати, до кого саме звертався ведмідь із своїми жаля-ми цієї вранішньої пори, бо навколо нікого не було, хто б міг його вислухати. Птаство, що досі дрімало на пагіллі дерев, раптом, скоряючись помахові сонячного смичка, почало виспівувати свої октави і хорали; усяка дрібна звірина шугонула в нірки й розщелини пнів, щоб виспатися після нічного полювання; дерева... О Господи, хіба оці дерев'яні боввани, що звуться дубами, липами, знають, що то значить, коли в череві ведмедя кишки грають марша? "Найліпше було б,— міркував Опришок,— коли б заснути знову... проспати день... ніч... знову день... бо коли спиш — їсти не хочеш". Він навіть пробував згорнутися у калач, заплющив очі, якусь хвилину-другу лежав нерухомо, очікуючи сну... але сном поблизу й не пахло, сон ходив собі десь поза кущами, як сторожкий олень. Опришок подумки кликав його, просив вернутися, це була марна робота, бо сон боявся галасливого птаства і ясного дня. Боявся, мабуть, росяних краплин, що дзвінко, начебто їх вилили із скла, падали з густого листя і розбивалися поміж травами. Крапельний дзвін дратував ведмедя, у ньому ярився гнів, врешті-решт схопився на ноги й почав ламати із злості корчі, трусити деревами. Він готов був викорчувати, сплюндрувати увесь Ліс, аби тільки втишити росяний передзвін.
Утомився. Фу-у.
Беркицьнувся горічеревом на леговище і, відсапуючись, ловив очима поміж гіллям проталини чистого неба. Безмірна їхня синява глибина заспокоювала. Він подумав, що небо, сонячні промені, дерева, кущі, птаство і навіть передзвін роси — усе це називається волею. І все це твоє... і нічиє... хочеш — досягни собі окраєць неба... хочеш — побався сонячним промінням... хочеш — витолоч на січку трави лісові або ж розсівай на бризки росу — ніхто тобі не заборонить. Тут нема вуйка Гарасима з його батогом, нема корів, яких треба пасти разом із спарши-вілим Рексом... нема взагалі ніяких обов'язків і відповідальності, тут нема навіть страху. Щоправда, тієї першої ночі, коли вирвався із Залізної Пастки, він нахапався дрижаків, ще й нині соромно, що боявся першого-ліпшого спорохнявілого пня. Сьогодні Рудий Опришок розуміє, що в Лісі нема кого боятися, він пан над панами, волостелин над Волею, біда тільки, що ніхто не здогадався порозкидувати на Волі попід кущами шматки м'яса.
При згадці про їжу пащека вмить наповнилася слиною, і Воля без їжі втратила свою звабу, здрібніла, тепер вона важила вдвоє менше, ніж якась недогризена в Залізній Пастці костомаха. Це було для Рудого Опришка трохи дивним і... ганебним, іншого разу, може, він не повірив би, що здатний проміняти Волю на недогризену кістку, тепер же про ніщо інше, окрім кістки, думати не міг. Можна б, звичайно, піти в малинник і кинути на зуб якусь там ягоду... але кисла ягода не їжа, лише оскому наб'єш.
Тьфу!
Опришок сердито сплюнув. Новий день, як бачимо, починався не вельми весело. Найгірше, що ведмідь не знав, як біді зарадити. Якби тут був Михасько... Михасько порадив би. Або бодай Гарасим... Люди порадили б, як рятуватися від голоду... люди на всяку хворобу мають лік. Ось хоч би взяти, приміром, того ж ненависного вуйка Гарасима. Той, будучи інколи в доброму гуморі, любив поварнякати з ведмедем:
— Хоч ти, Опришку, й німа звірина, але я тебе якраз за це люблю: що б я тобі не говорив, а ти слухаєш і мовчиш. Я тобі навіть не боюся признатися, що поряд із сріблястими лисичками та всякою іншою державною живністю набирають сальця також мої кабанчики. Це ніби і не злочин, держава від цього не збідніє... і водночас — це злочин. Деколи аж свербить язик похвалитися кумові Юркові чи там Іванові, що я теж не ликом шитий і теж "умію жити". Це, щоб знав, Опришку, така вже людська слабість не втримати язика за зубами. А я таки язика прикушую, бо нині скажеш кумові, а завтра тебе покличуть до прокурора. Тобі одному признаюся... і маю від цього задоволення: і сверблячку втолюю, і певний, що далі не рознесеться. Це одне. А друге... Ти, мабуть, помітив, що я завше мугикаю собі під ніс якусь співанку. Люди думають, що вуйко Гарасим співає від веселого життя, а я тобі, мов на сповіді, признаюся, що співанка допомагає чоловікові забути всілякі страхи... ну, приміром, несподівану ревізію або якусь іншу халепу. Е, Опришку, не дурний вигадав співанку.
"То, може, й собі спробувати заспівати, га? — роздумував Опришок.— Може, співанка й від голоду помагає?"
Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться, бо як напружував Опришок пам'ять, як не мурликав, а жодної ведмежої співанки пригадати не міг. Він узагалі не був певний, чи існують ведмежі співанки. Можливо, що десь там у Карпатах, де блукають його родичі, вони і є... співанки про бої між ведмедями-самітниками, співанки про пахучий мед диких бджіл, співанки материнські, колискові... Ця остання, колискова, довго жила в Опришковому серці, поки врешті не забув її,
"То, може, замурликати людських співанок, перейнятих від вуйка Гарасима? Спробую:
У горах Карпатах ой там би я жив, 3 гори на долину усе би-м ся дивив. Там пташки співають...
Ні, ця, що про пташки, не допоможе, треба веселішої:
Ой кувала зозуленька, сіла на кошару, Подаруй ми персте ни ну, молодий вівчарю..."
Рудий Опришок ще й притупнув лапою, бо так любив притупувати вуйко Гарасим, і тепер ведмідь набув упевненості, що голод від нього відступить.
Чи ти, Йванку, з коня впав, чи ти, Йванку, впився. Чи ти, Йванку, в миленької чарів наживився... Рудий Опришок замовк, надслуховуючи, як буде з нього виходити, мов злий дух, пан-голод. Йому навіть причулося, що десь тріснула гілка... десь зашелестіло в кущах... десь протупотіли кроки, і він на радощах аж підскочив... підскочив і упав, підкошений судомою у животі, "їссст-и-и-и-и!!!" — заревів.
Ні, не допомагали Гарасимові співанки, недобрі, видно, ці співанки, треба б інакших співати, тих, котрі знає Михасько. "Михаську-у-у-у-у", Опришок сидів і плакав.
Михасько, щоправда, першого дня бігав по Лісі і волав Опришка, просив вернутися, але той, притаївшись у рівчаку, не відзивався. Ведмідь мав на хлопця жаль, що той прирівняв його до паршивого Рекса. Сьогодні, коли жаль минувся, сплив сльозами, Опришок почав леліяти думку, що, мовляв, знехтую, потолочу ведмежу гордість, піду до Михаська й перепрошу його: так і так, Михаську, вибач, голод жартів не любить, буду пасти не те що корів, а й бородатих кіз, лише дай їсти.