— По-моєму, ви вірите всьому, що тільки вам скаже поліцай-реґулювальник. Та це просто смішно! Де все це було?
— Там, де вас зупинив поліцай і зажадав показати ваші водійські права. Це було зовсім недалеко від Бедгемптона, тої ночі, коли пограбовано ірландський поштовий потяг.
— Ви справді насмішили мене,— кинув Ладислав Малиновський.
— Ви маєте револьвер?
— Певна річ, я маю револьвер, а також автоматичний пістолет. У мене є на них відповідний дозвіл.
— Достеменно так. І обидва вони ще у вас?
— Звичайно.
— Я вас попередив, містере Малиновський.
— Горезвісне попередження поліції! Все, що ви кажете, буде занотоване і використане на суді проти вас.
— Не зовсім правильне формулювання,— м'яко заперечив Батько. — Використане — так, проти — ні. Не бажаєте змінити вашу заяву?
— Ні, в жодному разі.
— І ви певні, що обійдетесь тут без адвоката?
— Мені не подобаються адвокати.
— Декому подобаються. Де тепер ваша зброя?
— Гадаю, ви добре знаєте, де сховані пістолети, старший інспекторе. Малий пістолет у кишені моєї машини за номером ФАН-2266, як я вже казав, а револьвер у комоді в мене у хаті.
— Ви не помилилися щодо револьвера в комоді у вас у хаті,— сказав Батько,— а от другого пістолета у вашій машині нема.
— Є. Він у лівій кишені.
Батько похитав головою. — Мабуть, він був там раніше, а зараз його нема. Оцей, містере Малиновський? — Він штовхнув невеликий автоматичний пістолет через стіл.
Ладислав Малиновський вражено підхопив його.
— О, так. Це він. То це ви взяли його з моєї машини?
— Ні,— відказав Батько. — Ми не брали його з вашої машини. Його там не було. Ми знайшли його деінде.
— Де саме?
— Ми знайшли його,— провадив Батько,— на Понд-стріт, яка, як ви запер-не знаєте, пролягає поблизу парку. Його міг загубити той, хто йшов цією вулицею чи біг нею.
Ладислав Малиновський знизав плечима.
— Це мене не тичеться. Я його там не лишив. Він був у моїй машині два дні тому. Не можна ж завжди перевіряти, чи лежить річ на тому самому місці, де її покладено. Завжди думаєш, що вона там.
— Чи знаєте ви, містере Малиновський, що з цього самого пістолета вночі двадцять шостого листопада застрелено Майкла Ґормена?
— Майкла Ґормена? Не знаю ніякого Майкла Ґормена.
— Швейцар із Бертрамового готелю.
— Ага, це той, кого застрелили. Читав, читав. То ви кажете, його застрелили з мого пістолета? Дурниці!
— Ні, не дурниці. Його досліджували експерти з балістики. Ви знаєтесь на вогнепальній зброї, тож не можете не розуміти, що це поважний доказ.
— Ви намагаєтесь висунути проти мене хибне звинувачення. Я чудово знаю, на що здатні в поліції!
— Гадаю, ви непогано знайомі з нашою поліцією, містере Малиновський.
— Отже, ви натякаєте, що то я вбив Майкла Ґормена?
— Поки що ми тільки ставимо запитання і вас ще ні в чому не оскаржують.
— Проте ви думаєте, що то я застрелив людину, виряджену в безглузду форму. На якого дідька це мені здалося? Я не заборгував йому грошей, я не мав проти нього нічогісінько.
— Стріляли в дівчину, Ґормен побіг їй на допомогу, і друга куля влучила йому в груди.
— Хто ця дівчина?
— Гадаю, ви її знаєте. Міс Ельвіра Блейк.
— Отже, ви твердите, що хтось намагався застрелити Ельвіру з мого пістолета?
У голосі його забриніли скептичні нотки.
— Мабуть, між вами спалахнула сварка.
— Ви хочете сказати, що я посварився з Ельвірою і застрелив її? Якась бридня! Навіщо мені було стріляти в дівчину, з якою я збираюся одружитися?
— Це ваша офіційна заява? Ви збираєтеся одружитися з міс Ельвірою Блейк? На хвилину Ладислав завагався, потім знизав плечима і сказав:
— Вона ще дуже молода. Це питання лишається відкритим.
— Може, вона обіцяла вийти за вас заміж, а потім передумала. Вона когось боялася. Чи не вас, містере Малиновський.
— Навіщо мені бажати її смерті? Мені не випадає брати з нею шлюб незалежно від того, кохаю я її чи ні, маю намір одружуватися з нею, чи ні. Усе дуже просто. Навіщо ж мені її вбивати?
— Не так багато людей, настільки їй близьких, щоб бажати її вбити. — Дейві замовк на хвилину, відтак наче недбало кинув: — Таких, наприклад, як її мати.
— Що! — здригнувся Малиновський. — Бесс? Бесс убиває свою власну дочку? Ви — божевілець! Чому Бесс повинна вбивати Ельвіру?
— Може, тому, що на правах близького родича вона успадкувала б великі статки.
— Бесс? Ви хочете сказати, що Бесс ладна вбити задля грошей? У неї купа грошей від її американського чоловіка. У всякому разі для неї досить.
— Досить — це ще не великі статки,— зауважив Батько. — Люди чинять убивства задля великих статків. Відомо, що матері вбивають своїх дітей, а діти вбивають своїх матерів.
— А я вам кажу: ви — божевілець!
— Ви твердите, що, либонь, збираєтеся брати шлюб із міс Блейк. А може, ви вже з нею побралися? Якщо це справді так, то тоді вам перейшли б у спадщину великі статки.
— Більшого божевілля, більшого глупства важко собі уявити! Ні, я не одружений з Ельвірою. Вона гарна дівчина, я кохаю її, і вона кохає мене. Так, я зізнаюся в цьому. Я зустрічався з нею в Італії. Ми весело перебули час, та й годі. Нічого більше, розумієте?
— Справді? Щойно, містере Малиновський, ви недвозначно заявили, що збирались одружитися з цією дівчиною.
— Ах, он ви куди!
— Таж не куди. Це правда?
— Я сказав це тому, що так звучало добропристойніше. Ця країна занадто педантична.
— Таке пояснення мені здається далеким від істини.
— Та ви взагалі нічого не розумієте. Ми з матір'ю — полюбовники, я не хотів до цього признаватися. От я й вирішив за краще, щоб ми з дочкою були заручені. Це звучить вельми пристойно, вельми по-англійському.
— Такий довід мені здається ще непереконливішим. Ви в неабиякій грошовій скруті, чи не так, містере Малиновський?
— Шановний старший інспекторе, мені завжди потрібні гроші. Дуже прикро, але факт.
— Проте я дізнався, що кілька місяців тому ви смітили грішми в найлегко-важніший спосіб.
— Ах, мені дуже поталанило. Я азартний гравець, зізнаюся.
— Охоче вірю. Де ж вам так "дуже поталанило"?
— Цього я не скажу. Навряд чи ви повірите.
— Так, я не повірю.
— І це все, що ви хочете знати?
— Поки що так. Ви впізнали свій пістолет. Це красномовний факт.