Інспектор Кемпбел здивовано глянув на старшого за званням офіцера. Поїздка до Чедмінстера закінчилася короткою розмовою з лікарем Стоксом. Той поводився войовничо, неприязно і брутально.
— Я давно знаю подружжя Вілінів. Це мої сусіди. Вони підібрали якогось старигана на узбіччі дороги. Не знали, чи він п'яний як чіп, чи хворий. Запросили оглянути його. Я запевнив їх, що він не п'яний, що у нього серйозна травма голови.
— І ви потім його лікували?
— Аж ніяк! Я не лікував його, не прописував йому ліків і не доглядав його. Я не лікар, колись був, а тепер ні. Я сказав, що їм слід зателефонувати до поліції. Телефонували вони чи ні, не знаю. Не мій це клопіт. Вони обоє трохи пришелепуваті, але добрі люди.
— А ви самі не збиралися заявити до поліції?
— Ні, не збирався. Я не лікар. Мене це не обходить. Просто, як людина, я порадив їм не давати йому віскі і держати його в ліжку до прибуття поліції.
Він глянув на них чортом, і вони неохоче пішли.
Розділ дев'ятнадцятий
Містер Гофман був статечний на вигляд здоровань, наче вирубаний з дерева і не просто собі з дерева, а з тику.
Він мав таке невиразне обличчя, що мимоволі закрадалася думка, чи зугарна така людина думати, виказувати якісь почуття? Це здавалося неможливим. Він поводився напрочуд коректно. Підвівся, вклонився і простяг клинувату руку.
— Старший інспектор Дейві? Збігло вже чимало років, відколи я мав задоволення... може, ви навіть не пам'ятаєте...
— О, ні, пам'ятаю, містере Гофман. Справа про Аронберові діаманти. Ви свідок звинувачення і, мушу сказати, блискучий свідок. Оборона була просто безсила похитнути вас.
.— Мене похитнути нелегко, — серйозно мовив Гофман. І справді, на чоловіка, якого легко похитнути, він не виглядав.
— Я завжди намагаюся ладнати з поліцією. Я просто в захваті від вашої чудової поліції. Чим можу прислужитися? — провадив він. — Сподіваюся, нічого прикрого?
— О, нічогісінько. Просто ми хотіли б одержати від вас потвердження певних відомостей.
— Щасливий допомогти, чим зможу. Кажу ж, я високої думки про вашу лондонську поліцію. У вас такі чудові працівники — справедливі, чесні, неупереджені!
— Ви мене змушуєте червоніти,— засоромився Батько.
— Я до ваших послуг. То що вас цікавить?
— Сущі дрібниці. Дещиця інформації про Бертрамів готель. Був би вельми вдячний. Містер Гофман лишився спокійний. Хіба на мить чи дві вся його постава заклякла ще дужче, та й край.
— Бертрамів готель? — перепитав він. У голосі його вгадувалося легке замішання. Чи то він ніколи не чув про Бертрамів готель, чи просто не міг пригадати, знає Бертрамів готель чи ні.
— Ви підтримуєте з ним зв'язок, га, містере Гофман? Містер Гофман знизав плечима.
— Стільки справ, усього в голові не вдержиш,— поскаржився він. — Справ тьма-тьмуща, вічний клопіт.
— Так, знаю. У ваших руках сходиться багато віжок.
.— Слушно,— Гофман усміхнувся дерев'яним усміхом. — Хочете сказати, я впливаю на хід багатьох справ? А отже, на вашу думку, підтримую зв'язок і з цим, як його, Бертрамовим готелем?
— Я б не сказав — просто зв'язок. Фактично, ви його власник, чи не так? — добродушно всміхнувся Батько.
Цього разу містер Гофман справді задерев'янів.
— Цікаво, хто вам це сказав? — тихо промовив він.
— Отже, це правда, чи не так? — запитав старший інспектор Дейві.
— Мушу сказати, вельми вигідне місце. Ви цілком можете ним пишатися.
— О, так, — сказав Гофман. — Зараз я просто не можу пригадати, розумієте, — він запобігливо всміхнувся. — у мене значна нерухомість у Лондоні. У нерухомість дуже вигідно вкладати капітал. Коли на ринок надходить якийсь перспективний товар і є змога дешево його запопасти, я його купую.
— І Бертрамів готель коштував вам дешево?
— Цей заклад був на межі закриття,— похитав головою містер Гофман.
— Але нині він твердо стоїть на ногах,— підкреслив Батько. — Цими днями я там був. Мене вельми вразила тамтешня атмосфера. Чарівні старомодні клієнти, вигідні старомодні номери, кругом тиша, ряснота предметів розкоші і водночас ніщо не свідчить про марнотратство.
— Особисто я дуже мало з цим знайомий,— пояснив містер Гофман.
— Це лише одна зі сфер ужитку мого капіталу, та я думаю, справи там ідуть добре.
— До речі, ви, здається, маєте чудового керівника. Як його звуть? Гамфрі?
— Так, Гамфрі. Золотий чоловік,— сказав Гофман. — Я цілком на нього покладаюсь. Щороку переглядаю баланси і пересвідчуюсь, що все в ажурі.
— У готелі мешкає сила вельможного панства,— вів далі Батько.
— І американські багатії там зупиняються теж, — він замислено похитав головою.
— Чудове поєднання.
— Ви кажете, цими днями там були? — запитав містер Гофман. — Сподіваюсь, неофіційно?
— Нічого серйозного. Просто намагався з'ясувати маленьку таємницю.
— Таємницю? У Бертрамовім готелі?
— Схоже на те. Офіційно це можна назвати "Справа про зникнення священика".
— Якийсь жарт, — сказав містер Гофман. — У вас мова Шерлока Холмса.
— Одного вечора цей священик вийшов з готелю і більше його не бачили.
— Дивно, — сказав містер Гофман, — але такі випадки трапляються. Пам'ятаю, багато років тому зчинився неймовірний фурор. Полковник, як пак його ім'я? Здається, полковник Фергюссон, один зі шталмейстерів королеви Марії. Якось уночі він вийшов із клубу і більше його теж ніхто не бачив.
— Звичайно, — зітхнув Батько,— багато таких зникнень бувають навмисними.
— Ви про це краще знаєте, аніж я, вельмишановний старший інспекторе,— зауважив Гофман і додав: — Сподіваюсь, вам усіляко сприяли в Бертрамовім готелі?
— Кращого годі було й бажати,— запевнив його Батько. — А оця панна Ґорріндж... здається, вона працювала якийсь час із вами?
— Можливо. Далебі, я дуже мало знаю про готельні справи. Розумієте, не виявляю жодного особистого зацікавлення. Зізнаюсь, я був вельми здивований, — він усміхнувся усмішкою, що обеззброювала,— що вам навіть відомо, що готель належить мені. — В його очах скакали неспокійні іскорки. Поза всяким сумнівом. Помітивши це, Батько і бровою не повів.
— Сіті, наче велетенська пила, не перестає відтинати зайві гілки, — зауважив він.
— Я мав би вічний головний біль, якби мені довелося цим займатися. Я розумію так: компанія "Мейфер Ґолдінг траст" або інша подібна компанія— офіційний власник, а нею володіє інша компанія і т. д. і т. ін. А правда в тому, що вона належить вам. Простіше простого. Я маю рацію, чи не так?