— Коли ви почали тривожитися з приводу його відсутності? — запитав Кемпбел.
— Ну, як по правді, я не хвилювалася. Певна річ, склалося незручне становище. Розумієте, його номер здано з двадцять третього, і коли до мене дійшло,— спершу я не надавала значення,— що він не повернувся з Лугано...
— У мене тут записано Люцерн, якийсь міжнародний археологічний конгрес.
— Так, так, здається Люцерн, якийсь міжнародний археологічний конгрес. У всякому разі, коли я усвідомила, що він не вернувся і що його багаж досі в його номері, склалося досить незручне становище. Бачите, о цій порі року всі місця в нас зайняті, і я збиралася поселити в його номері іншого клієнта, шановну місіс Саун-дерс. Вона завжди зупиняється в цьому номері. І раптом зателефонувала його економка. Вона страшенно хвилювалася.
— Судячи зі слів архідиякона Сіммонса, економку звуть місіс Маккрей. Ви її знаєте?
— Особисто не зустрічалася, але я розмовляла з нею кілька разів по телефону. Гадаю, вона вельми справна економка і вже кілька років живе у каноніка Пеніфазе-ра. її тривога природна. Гадаю, вона і архідиякон Сіммонс підтримують зв'язки з близькими друзями та родичами, але ті уявлення не мають, де Пеніфазер. Канонік знав, що архідиякон зупиниться в нього, ось чому здавалося досить дивним та, власне, здається й тепер, що канонік не захотів повернутися додому.
— Канонік, і завжди такий неуважний? — запитав Батько.
Міс Ґорріндж не звернула уваги на його запитання. Цей велетень, що супроводив сержанта, видно, забагато бере на себе, подумала вона.
— А тепер я дізналася,— сердито провадила міс Ґорріндж,— я дізналася від архідиякона Сіммонса, що канонік так і не відбув на конференцію до Люцерна.
— Він надіслав якесь повідомлення про відмову від поїздки?
— Навряд, у всякому разі звідси — ні. Ані телеграми, ані чогось такого. Я уявлення не маю про Люцерн. Мене цікавить фактично тільки те, що стосується нас. Про його відсутність на конгресі роздзвонили вечірні газети. Але в них не згадувалось про те, що він зупинився тут. Сподіваюсь, і не згадуватиметься. Ми не хочемо, щоб сюди унадилася преса, нашим відвідувачам це навряд чи сподобається. Якщо ви змусите їх триматися від нас чимдалі, інспекторе Кемпбел, ми будемо вам дуже вдячні.^Я хочу сказати, не треба, щоб думали, ніби він зник звідси.
— Його багаж досі тут?
— Так, у камері схову. Якщо він справді не відбув до Люцерна, то чи не припускаєте ви, що з ним стався нещасливий випадок чи щось на зразок цього?
— Нічого такого з ним не сталося.
— Далебі, це видається дуже й дуже цікавим,— сказала міс Ґорріндж, і в її очах спалахнула іскорка зацікавлення. Вона змінила гнів на ласку. — Мимоволі виникає думка — куди він міг поїхати і чому?
Батько порозуміло глянув на неї.
— Авжеж,— сказав він. — Ви міркуєте про це з погляду готельного працівника. Цілком природно.
— Я знаю,— сказав інспектор Кемпбел, знову переглядаючи свої нотатки, — що канонік відбув звідси о пів на сьому вечора, у вівторок, дев'ятнадцятого. Мав при собі валізку з харчами на всю ніч. Він виїхав звідси у таксі, швейцар сказав за нього водієві, щоб той віз його до клубу.
Міс Ґорріндж кивнула головою.
— Так, він обідав у клубі. Архідиякон Сіммонс повідомив мені, що востаннє його бачили саме там.
Міс Ґорріндж рішуче заявила, що вся відповідальність за останню канонікову поїздку лежить не на Бертрамовім готелі, а на клубі.
— Що ж, факти вперта річ,— сказав Батько лагідним, розкотистим басом. — Зараз ми наведемо такі факти. Він поїхав з невеликим, блакитним саквояжем компанії "БОАК" чи чимось таким. То ж був блакитний саквояж, чи не так? Він поїхав і не повернувся. Отакі-то факти.
— Тепер ви бачите, що я справді нічим не можу вам допомогти, — сказала міс
Ґорріндж і звелася на ноги, явно збираючись знову взятися до роботи.
— Справді, ви навряд чи спроможні нам допомогти,— погодився Батько. — Але хтось інший спроможний,— додав він.
— Хтось інший?
— Ну, звичайно, — сказав Батько,— можливо, хтось із службовців.
— Навряд чи хто-небудь щось знає, інакше вони неодмінно повідомили б мені.
— Може, так, а може, й ні. Я хочу сказати одне: вони повідомили б вам, якби їм було достеменно про щось відомо. Проте зараз я більше думаю про те, що канонік міг сказати.
— Себто? — здивовано звела брови міс Ґорріндж.
— О, просто іноді якесь випадкове слово може дати ключа до відгадки, наприклад, така фраза: "Сьогодні ввечері я збираюся відвідати свого приятеля, якого не бачив з часу нашої останньої зустрічі в Аризоні". Щось на кшталт цього. Або: "Наступного тижня я гостюватиму в своєї племінниці з нагоди конфірмації її дочки. Бачите, коли йдеться про неуважних людей, такі ключі стають у великій пригоді. Вони показують, про що думала людина. Цілком може бути, що по обіді в клубі він сів у таксі і подумав: "То куди ж мені зараз їхати?" — і тільки з'ясувавши це питання, вирушив у дорогу.
— Що ж, я вас розумію,— нерішуче сказала міс Ґорріндж. — Та це здається малоймовірним.
— О, ніхто не знає своєї долі,— весело мовив Батько. — Тут сила всіляких гостей. Гадаю, канонік Пеніфазер знав декотрих із них, бо сюди вчащав.
— Ага,— сказала міс Ґорріндж. — Пригадую. Я бачила, як він розмовляв з... еге ж, із місіс Селіною Гейзі, потім з єпископом із Норвіча. Вони давні друзі, разом вчилися в Оксфорді, потім з місіс Джеймсон та її дочками. Вони походять з тієї самої місцевості. О, так, людей не бракує.
— Ось бачите,— сказав Батько,— можливо, він розмовляв з кимось із них. Можливо, просто згадав якусь деталь, і вона дасть ключа до розгадки. Чи є тут зараз хтось із тих, хто добре знав каноніка?
Міс Ґорріндж нахмурилася.
— Ну, гадаю, генерал Редлі ще тут і якась стара добродійка з села. Казала мені, що замолоду часто зупинялася тут. Треба помізкувати, ніяк не пригадаю імені, але для вас можу з'ясувати. Згадала! Міс Марпл, ось як її звуть. Гадаю, вона його знала.
— Ну, що ж, почнімо з цих двох. Мабуть, повинна бути й покоївка.
— О, так,— сказала міс Ґорріндж. — Але сержант Ведел уже її допитував.
— Знаю, але, певно, його цікавило інше. А як щодо офіціанта, який обслуговував його стіл, старшого офіціанта?