Дарма, що на Гарлі-стріт мешкало кількасот відомих фахівців з різних хвороб, полковник зрозумів, кого вона має на увазі.
— Ну, і як ся маєте?
— Сподіваюся, краще,— неохоче відказала леді Селіна. — Дивний хлопець. Схопив мене за шию, коли я найменше цього сподівалася, і скрутив, як курчаті. — Вона боязко ворухнула шиєю.
— Болить?
— Мусило б — після того, як тобі скрутять отак в'язи, хоч я й не встигла перевірити. — Вона знову боязко покрутила головою. — Здається, все гаразд. Уперше за довгі роки можу дивитися через праве плече. — Для певності вона повернула голову ще раз і вигукнула: — Просто не вірю своїм очам. Здається, стара Джейн Марпл. А я гадала, її давно вже нема серед живих. Виглядає, наче їй сто років.
Полковник кинув оком у бік воскреслої з мертвих Джейн Марпл, але без особливого зацікавлення. Готель постійно відвідували старенькі бабусі, яких він називав "божими ягнятами".
— У всьому Лондоні тільки тут ще подають млинці. Справжні солодкі млинці. Знаєте, коли я торік їздила до Америки, у ранішньому меню теж значилися млинці. Насправді ж тамтешні й ці — небо і земля! Звичайнісіньке печиво з родзинками до чаю. Чого вони звуть це млинцями — розуму не приберу!
Вона проковтнула останній шматочок масла і неуважно роззирнулась. І відразу ж уродився Генрі. Але не видно було, щоб він поспішав чи біг. Здавалося, він від них і не відходив.
— Щось іще, пані? Як ви дивитесь на печиво з кмином?
— Печиво? — леді Селіна недовірливо глянула на нього.
— Ми випікаємо чудове печиво з кмином, пані. Беріть — не пошкодуєте.
— Печиво з кмином? Я не їла його кілька років. Це справжнє печиво з кмином?
— О так, пані. Наш кухар знає їхній рецепт бозна-відколи. Запевняю вас, вони вам сподобаються.
Генрі подав знак одному зі своїх хлопців, і той подався на пошуки печива з кмином.
— Чи не були ви у Ньюбері, Дереку?
— Так. Стояв страшенний холод, і я не чекав на останні два заїзди. Та й день був нещасливий. Молода кобила Гаррі виявилася нікудишньою.
— А я на неї й не розраховувала.
— А як там Свенхільда?
— Прийшла четвертою. Ласком підвівся.
— Піду огляну свій номер.
Він рушив залою до конторки чергової, розглядаючи дорогою, хто сидить за столиками. Просто диво, скільки тут чаювальників! Достоту, як за давніх добрих часів. По війні чай майже зовсім вийшов з моди, за винятком, очевидно, Бертрамового готелю. Хто всі ці люди? Два каноніки та ігумен Чізлгептонського собору. А онде в кутку — ще один у крагах, щонайменше єпископ! Тільки вікарії тут рідкість. "Треба бути бодай каноніком, щоб дозволити собі такий готель",— подумав він. Звичайні священики можуть про нього тільки мріяти, небораки. Тож для нього було загадкою, яким побитом люди на кшталт Селіни Гейзі спромагаються тут зупинятися.
Адже за душею в неї, фактично, ні гроша. А стара місіс Беррі, місіс Посселтвейн із Сомерсета чи Сибіла Керр? Усі вони бідні як церковні миші.
Не перестаючи розмірковувати про це, він наблизився до конторки, де його радісно привітала міс Ґорріндж, чергова. Міс Ґорріндж була давня його приятелька. Вона знала кожного клієнта і, подібно до членів королівської родини, ніколи не втрачала гідності. Мала старомодний, але респектабельний вигляд: закручене жовтаве волосся, що наводило на думку про старомодні щипці, чорна шовкова сукня, високі груди, на яких спочивали великий золотий медальйон та брошка у вигляді камеї.
— Чотирнадцятий номер,— сказала міс Ґорріндж. — Минулого разу ви були наче в чотирнадцятому, і він вам сподобався, полковнику Ласком. У ньому затишно.
— Не можу собі уявити, міс Ґорріндж, як вам щастить тримати все це в пам'яті.
— Нам приємно оточувати наших давніх друзів вигодами.
— Давненько я вже тут не був, але, здається, відтоді нічого не змінилося.
Він умовк: із внутрішнього кабінету вийшов привітатися з ним містер Гамфрі. Люди невтаємничені часто брали містера Гамфрі за самого містера Бертрама. Відомості про те, хто був справжній містер Бертрам і чи був він коли-небудь взагалі, губились у млі давнини. Бертрамів готель існував десь із 1840 року, але ніхто не виявляв ані крихти цікавості до його минулої історії. Він просто стояв тут, і край. Коли хтось величав містера Гамфрі містером Бертрамом, той не виводив його з омани. Хочуть, щоб він був Бертрамом, — хай буде так. Полковник Ласком знав його ім'я, але не знав, чи Гамфрі — головний адміністратор готелю, чи його власник, хоч схилявся до останнього.
Містер Гамфрі, чоловік років на п'ятдесят, мав вишукані манери та міністерську подобу. Він був до послуг кожного будь-якої хвилини. Міг цілими годинами говорити про перегони, крикет, зовнішню політику, розповідати анекдоти про членів королівської родини, ділитися враженням від автомобільної виставки, знав останні найцікавіші театральні вистави, давав поради американцям, які місця відвідати в Англії, надто, коли в тих було обмаль часу. Він міг дати адресу, де найзручніше пообідати людям різного достатку й різних смаків. Воднораз не дозволяв жодних вільнощів щодо себе і не завжди був напохваті. Міс Ґорріндж була обізнана не менше, і з успіхом використовувала свої знання. Через короткі проміжки часу містер Гамфрі, наче сонце, з'являвся на обрії і особисто вшановував кого-небудь своєю увагою.
Цього разу його вибір припав на полковника Ласкома. Вони обмінялися думками щодо перегонів, проте полковник Ласком був заклопотаний своїм, і містер Гамфрі був саме та людина, яка могла розкрити йому очі.
— Скажіть мені, Гамфрі, як усі ці чарівні бабусі примудряються оплачувати номери?
— О, вас це цікавить? — містер Гамфрі видавався здивованим. — Що ж, відповідь проста. Вони не могли б собі цього дозволити, якби не...
Він умовк.
— Якби не робилося для них знижки, чи не так?
— Щось на зразок цього. Звичайно, вони про це не знають, а як і знають, то вважають, що так чиниться, бо вони давні клієнти.
— А хіба ні?
— Бачте, полковнику Ласкоме, я тримаю готель, тож не можу допустити, щоб він став збитковим.
— Отже, ці знижки окупаються?
— Атож, загальною атмосферою... Чужоземці, що прибувають до нашої країни, уявляють Англію (надто грошовиті американці) по-своєму. Зрозумійте, я маю на увазі не магнатів, що постійно перетинають Атлантику. Зазвичай вони зупиняються в готелях "Савой" або "Дорчестер". їм потрібні сучасна обстановка, американські страви — все те, що дає їм відчуття, ніби вони в себе дома. Проте багато людей лише коли-не-коли виїжджають за кордон; вони уявляють собі нашу країну, ну, коли не за Діккенсом, то принаймні за Генрі Джеймсом, і не хочуть бачити її достоту такою, як їхня власна! Тож, повернувшись додому, вони кажуть: "У Лондоні є чудове місце, зветься — Бертрамів готель. Там ти наче переносишся на сто років назад. Чисто тобі давня Англія! А які там зупиняються люди! Таких більше ніде не стрінеш. Чарівні старі герцогині. Там подають усякі старовинні англійські страви. Тут і дивовижний традиційний біфштекс,— нічого такого ви не куштували зроду,— і великий кусень яловичої полядвиці, і сідло баранчика, і старовинний англійський чай, і чудовий англійський сніданок! І, звичайно ж, усі інші атрибути. Номери — просто диво, з усіма вигодами! Теплі й затишні! У камінах палахкотять здорові дровеняки!