— Не думаю,— сказав Еґертон. — Єдина надія — дійти полюбовної згоди. Розумій це так: ти повинен сам відшкодувати те, що підлягає судовому переслідуванню.
— Послухай, Річарде, це було б занадто.
На столі в Еґертона ледь чутно задзижчало. Він нахмурився і взяв рурку.
— Здається, я вже казав — мене не турбувати. — У рурці почувся приглушений гомін голосів. Еґертон сказав: — О, так, так, розумію. Попросіть її зачекати.
— Послухай, Фредді,— сказав він. — Я знаю закони, а ти ні. Ти у великій скруті. Я постараюся зробити все можливе, щоб допомогти тобі, але це буде коштувати тобі чималих грошей. Гадаю, не менше як дванадцять тисяч.
— Дванадцять тисяч! — Нещасний Фредді був просто приголомшений. —— Та ти що! Я не маю таких грошей, Річарде.
— Що ж, доведеться їх знайти. Завжди можна знайти спосіб, як зібрати гроші. Якщо цю справу владнають за дванадцять тисяч, вважай, що тобі поталанило, а якщо справа дійде до суду, то тобі обійдеться набагато дорожче.
— Чортові законники! — крикнув Фредді. — Всі ви акули! — Він підхопився на ноги. — Гаразд,— сказав він,— хай буде по-твоєму, старий. — Він пішов, сумно хитаючи головою.
Річард Еґертон викинув з голови Фредді та його справу і перекинувся на іншого клієнта. Він тихо сказав сам собі:
— Шановна Ельвіра Блейк. Цікаво, що вона скаже... Він узяв слухавку.
— Лорд Фредерік пішов. Запросіть, будь ласка, міс Блейк.
Очікуючи на клієнтку, він зробив деякі розрахунки в настільному нотатнику.
"Скільки це років минуло відтоді, як?.. їй має бути п'ятнадцять, сімнадцять років, а то й більше. Час летить так швидко. Дочка Коністона і Бесс,— подумав він. — Цікаво, на кого з них вона схожа?"
Двері відчинилися, клерк оголосив:
— Міс Ельвіра Блейк!
Дівчина зайшла до кімнати. Еґертон підвівся зі стільця і пішов їй назустріч. Зовні вона не схожа на своїх батьків. Висока на зріст, струнка, білява, як і Бесс, однак не така енергійна, як Бесс, виглядає доволі старомодно, але важко робити висновки на підставі зовнішнього вигляду, бо нині у моді оборки та дитячі ліфчики.
— Ну і ну,— сказав він, потиснувши їй руку. — Оце так сюрприз! Коли я бачив вас востаннє, вам було одинадцять. Прошу сідати.
Він підсунув стільця, і вона сіла.
— Мабуть, мені годилося спершу написати,— нерішуче озвалась Ельвіра. — Написати і домовитись про зустріч. Чи щось таке. Та ба, я зважилася на це досить раптово, користаючись із того, що я в Лондоні.
— А що ви тут робите?
— Ходжу до зубного лікаря.
— Жахлива річ — зуби,— сказав Еґертон. — Завдають нам клопоту з дитинства і до самої могили. Проте я вдячний зубам, бо вони дали мені змогу зустрітися з вами. Зараз обміркуємо. Ви були в Італії, чи не так? Здобули освіту в тому закладі, куди намагаються потрапити всі дівчата?
— Так,— сказала Ельвіра,— у графині Мартінеллі. Але тепер я назавжди покинула Італію. Я живу в Мельфордів у Кенті і поки що не вирішила, чим мені зайнятися.
— Що ж, сподіваюся, знайдете щось годяще для себе. Ви не маєте наміру вступити до університету чи в який інший заклад?
— Ні,— сказала Ельвіра. — Мені здається, мені це не до снаги. — Вона замовкла і нерішуче додала:
— Чи не погодилися б ви зробити щось для мене? Еґертон примружив очі і допитливо глянув на неї.
— Я один з ваших опікунів і довірена особа згідно з заповітом батька,— промовив він. — Отже, вам вільно звертатися до мене будь-коли.
— Дякую вам,— чемно відказала Ельвіра. Еґертон запитав: .
— Вас щось тривожить?
— Ні. Загалом ні. Але, розумієте, я нічого не знаю. Ніхто нічого мені не пояснював. А спитати не завжди зручно.
Він уважно подивився на неї.
— Щось таке, що стосується вас особисто?
— Так, — відповіла Ельвіра. — Ви правильно зрозуміли. Дядько Дерек... — вона вмовкла.
— Маєте на увазі Дерека Ласкома?
— Так, я завжди зву його дядьком.
— Розумію.
— Він дуже добрий,— сказала Ельвіра,— але ніколи нічого не каже. Він просто розв'язує справи по-своєму, і його зовсім не цікавить моя думка. Звичайно, він прислухається до думки інших людей — жінок, тобто до тих, хто знайомить його зі станом справ. Таких, як графиня Мартінеллі. Він вирішує за мене, в яку школу мені піти і де здобувати освіту.
— А ви не бажаєте туди їхати?
— Ні, я мала на увазі не це. Тут у мене нема проблем. Тобто я хочу сказати, ці заклади приступні кожному.
— Розумію.
— Проте я нічого не знаю про себе. Себто, скільки в мене грошей і скільки я можу їх одержати, якщо забажаю.
— Отже, — чарівно всміхнувся Еґертон,— ви до мене з діловою розмовою. Слушно? Що ж, думаю ви чините правильно. Давайте поміркуємо. Скільки вам років? Шістнадцять, сімнадцять?
— Майже двадцять.
— О Боже, важко повірити.
— Бачите, — пояснила Ельвіра, — я завжди відчуваю, що мене опікають, що мені протегують. Почасти це непогано, але може й страшенно дратувати.
— Така позиція задавнилася,— погодився Еґертон,— проте я чудово розумію, що це влаштовує Дерека Ласкома.
— Він чудова людина,— сказала Ельвіра,— але з ним дуже важко говорити серйозно.
— Так, цілком можливо. Ну, то що ж ви знаєте про себе, Ельвіро? Про свою родину?
— Я знаю, що мій батько помер, коли мені було п'ять років і що моя мати пішла до іншого, коли мені було два роки. Я зовсім її не пам'ятаю. Я кепсько пам'ятаю батька. Він був дуже старий і тримав ногу на стільці. Часто лаявся. Я страх його боялась. Коли він помер, я мешкала спершу в тітки, або в кузини, або в батькових родичів. Після смерті тітки я жила у дядька Дерека та його сестри. А коли померла й вона, я подалася до Італії. Тепер дядько Дерек вирішив, що мені слід жити у Мель-фордів, його родичів. Вони дуже ґречні та добрі і в них є дві доньки мого віку.
— Вам там добре?
— Ще не знаю. Я тільки нещодавно до них приїхала. Там дуже нудно. Я хотіла б знати, скільки в мене грошей.
— Отже, вам потрібні відомості про ваше грошове становище.
— Так, — сказала Ельвіра. — Я маю якісь гроші. Чи багато їх? Еґертон споважнів.
— Так,— сказав він,— у вас багато грошей. Ваш батько був вельми багата людина. Ви — єдина його дитина. Коли він помер, власницею маєтку стала кузина. Він не любив її, тож відписав усі свої статки, дуже значні статки, своїй дочці, тобто вам, Ельвіро. Ви вельми багата жінка, точніше кажучи, станете нею, коли вам виповниться двадцять один рік.