— Що ж, добре,— сказала вона,— може, мені справді краще взяти таксі. Швейцарові не довелося навіть свистіти. Тільки-но він ляснув пальцями, як зараз
же з'явився таксомотор. Міс Марпл бережно посадовили в кабіну, і вона вирішила негайно їхати до крамниці "Робінсон і Клівер", щоб оглянути чудовий набір справжніх лляних простирал. Вона залюбки сіла до машини і, як і напророкував швейцар, відчула себе королевою. Вона уявила собі лляні простирала, лляні пошивки та добропристойні скатертини без отих безглуздих мальованих бананів, смокви, вишколених собак та інших луб'яних образків, здатних хіба дратувати під час прання.
Леді Седжвік підійшла до конторки чергового.
— Містер Гамфрі в себе?
— Так, леді Седжвік, — міс Ґорріндж помітно здригнулася.
Леді Седжвік обійшла конторку, постукала у двері й, не чекаючи на відповідь, увійшла досередини.
Містер Гамфрі стурбовано глянув на неї. '— Що ви...
— Хто наймав Майкла Ґормена?
— Парфітт звільнився,— похапливо промовив містер Гамфрі. — Місяць тому він став жертвою автомобільної аварії. Нам довелося зразу ж замінити його іншим. Цей чоловік здавався бездоганним з усіх поглядів, чудові рекомендації,— служив у війську,— бездоганна характеристика, може, не надто блискуча, та іноді це навіть краще. Ви маєте до нього якісь претензії?
— Я не хочу, щоб він тут був.
— Якщо ви так наполягаєте,— сповільна промовив Гамфрі. — Ми попередимо його про звільнення.
— Ні,— так само сповільна промовила леді Седжвік. — Нема часу воловодитися. Не панькайтеся з ним.
Розділ шостий
— Ельвіра.
— Хелло, Бріджет.
Шановна Ельвіра Блейк відчинила парадні двері на майдані Онслоу-сквер. її подруга Бріджет поспішила їй назустріч, побачивши її з вікна.
— Гайда нагору,— сказала Ельвіра.
— Слушно, так буде краще, інакше нам не спекатися матері.
Двоє дівчат шаснули вгору сходами, щоб не потрапити на очі матері, яка тільки-но вийшла зі спальні на сходовий помісток.
— Яка ти щаслива, що не маєш матері,— кинула Бріджет, задихаючись від швидкого бігу, потягла свою подругу до спальні й щільно зачинила двері. — Розумієш, мама надокучає своїми пестощами, поцілунками, а скільки вона ставить запитань! І вранці, і вдень, і ввечері. Куди ти йдеш, та хто тебе зустрів, та чи є в них у Йоркширі ще кузини з таким самим прізвищем? Усе це пуста балаканина.
— Може, їй нема про що більше думати,— неуважно відказала Ельвіра. — Послухай, Бріджет, мені треба залагодити одну страшенно важливу справу, і ти повинна мені допомогти.
— З задоволенням, як зможу. Йдеться про чоловіка?
— Ні, фактично йдеться не про це. Мені треба майнути на день-два до Ірландії, і ти повинна мене прикрити.
— Нічого зараз тобі не скажу. Ніколи. Маю зустрітися зі своїм опікуном, полковником Ласкомом, о пів на другу за сніданком у Пруньєра.
— А як ти розв'язалася з Карпентер?
— Непомітно втекла від неї у Дебенгемі. Бріджет захихотіла.
— А після обіду вони відвезуть мене до Мельфордів. Доведеться жити з ними, поки мені виповниться двадцять один рік.
— Який жах!
— Сподіваюся їх перехитрувати. Кузину Мільдред нічого не варто обдурити. Вирішено, що я вчитимуся. Там є навчальний заклад під назвою "Сучасний світ". Учні відвідують лекції, музеї, картинні галереї, палату лордів і таке інше. Уся штука в тім, що ніхто не знатиме, де ти перебуваєш у даний момент. Нам доведеться перебороти силу-силенну труднощів.
— Переборемо,— захихотіла Бріджет. — Подолали ми перешкоди в Італії чи ні? Стара Мартінеллі вважала себе за вельми сувору. Звідки їй було знати, на що ми здатні, як захочемо. — Обидві дівчини засміялися: приємно було усвідомлювати, що їм поталанило перехитрувати наглядачку.
— До того ж не довелося накреслювати тьму-тьмущу планів,— зауважила Ельвіра.
— Зате ми брехали як шовком шили,— сказала Бріджет. — Чи дістала ти звістку від Гвідо?
— О, так. Він написав мені довгого листа під ім'ям Джіневра, наче він від подруги. Та годі вже, я хочу, щоб ти перестала стільки базікати, Бріджет. На нас чекає сила справ, а в нас заледве півтори години. Тепер вислухай уважно. Завтра, як умовлено, я йду до зубного лікаря. Зустріч легко скасувати,— я можу подзвонити по телефону або ти зможеш подзвонити звідси. Потім, приблизно опівдні, ти зателефонуєш Мельфордам від імені своєї матері і скажеш, що зубний лікар запрошує мене до себе знов назавтра, тож я тим часом буду з тобою тут. Усе має вийти якнайкраще. Певна річ, вона розводитиметься, які вони дуже добрі, і виливатиме свої почуття.
— Ну, а якщо ти не повернешся назавтра?
— Тоді тобі доведеться зателефонувати ще раз. Бріджет недовірливо глянула на подругу.
— Ще матимемо час подумати про це,— нетерпляче сказала Ельвіра. — Зараз мене хвилює одне — гроші. Сподіваюсь, ти щось маєш, га? — недбало запитала Ельвіра.
— Тільки два фунти.
— Не густо. Мені треба купити квитка на літак. Я вивчала розклад. Політ забере дві години. Багато чого залежить від того, коли я зможу прибути до аеродрому.
— Невже ти мені не скажеш, що збираєшся робити?
— Ні, не можу. Але це дуже важливо.
Ельвіра говорила якимось незнайомим голосом, і Бріджет із подивом дивилася на неї.
— Що-небудь сталось, Ельвіро?
— Так, сталось.
— І про це ніхто не повинен знати?
— Так, сказати не дають обставини. Страшенна, страшенна таємниця. Я повинна знати правду. З грішми скрутно. Тим часом я казково багата, ось що мене дратує. Так сказав мені опікун. Але всі вони дають мені мізерні гроші на кишенькові витрати. Тільки-но одержу, зараз і витрачаю.
— Невже твій опікун не позичив би тобі грошей?
— Це зовсім неможливо. Він поставив би чимало запитань, аби дізнатися, нащо вони мені потрібні.
— О, люба, неодмінно спитав би. Глузду не приберу, чому кожен намагається засипати тебе запитаннями? Ти знаєш, досить мені комусь зателефонувати, як мама неодмінно повинна поцікавитися, хто біля телефону? Спитати б, яке її діло!
Ельвіра неуважно похитала головою, а сама вже думала про інше.
— Ти коли-небудь віддавала щось у заставу, Бріджет?
— Ніколи. Я навіть не маю уявлення, як це робиться.
— Запевняю тебе, дуже легко,— сказала Ельвіра. — Ти підеш до ювеліра. У нього над дверима висять три кулі, чи не так?