У готелі Бертрама

Сторінка 10 з 54

Агата Крісті

— Бертрамів готель,— замислено промовив старший інспектор Дейві.

Розділ п'ятий

І

Міс Марпл прокинулася рано: вона завжди прокидалася з курми. їй подобалось її ліжко — найвигідніше ліжко у готелі. Вона підійшла до вікна і розсунула фіранки — блідий лондонський світанок зазирнув до кімнати. Одначе стара не поспішала вимикати світло. їй віддали чудову спальню у цілковитій згоді з традицією, що жила у Бертрамовім готелі. Прикрашені трояндами шпалери, широкий, відполірований до блиску комод із червоного дерева та туалетний столик... Два стільці з рівними спинками, один легкий стілець зручної для неї висоти... Двері зі спальні вели до ванної кімнати, що мала сучасний вигляд, але трояндові шпалери на стінах аж ніяк не відповідали суворим вимогам гігієни.

Міс Марпл знову підійшла до ліжка, збила подушки, глянула на годинника, що показував половину восьмої, взяла невеличку книжечку, неодмінну її супутницю, і, як звичайно, прочитала півтори сторінки, відведені на день. Потім узяла плетіння і почала орудувати дротами, спочатку повільно, бо її ревматичні пальці позаклякали після сну, а невдовзі, коли знову стали гнучкими, втративши колишню нестерпну задубілість, у пришвидшеному темпі. Ще один день, сказала про себе Марпл, тихо, як завжди, радіючи цьому фактові. Ще один день... що то несе він із собою?

Вона перестала плести і відкинулась на спинку стільця, даючи волю думкам.

Селіна Гейзі... який чудовий був у неї котедж у сільці Сент-Мері-Мід, а тепер хтось покрив його потворним зеленим дахом... Гарячі млинці... на них, правда, йде багато масла, але які вони чудові на смак! А тутешнє печиво з кмином! Вона й на мить не могла собі уявити, що є ще на світі подібні речі: кінець кінцем час не стоїть на місці. До того ж зберігати старий побут, певно, коштує хуру грошей! І ні шматочка пластику! Певно, їм це вигідно, подумала вона. У певний час давнина повертається, як щось колоритне... Чи ти ба, як люди шаленіють за старомодними трояндами і ненавидять усілякі чайні суміші! Уся тутешня обстановка здавалася геть нереальною. З чого б то? Ось уже років з п'ятдесят, а то й цілих шістдесят минуло відтоді, як вона вперше зупинилась тут. І все ж їй усе здавалося нереальним. Здавалося тому, бо цього року Божого, коли вона вже призвичаїлася до обстановки, у неї виникла ціла низка цікавих запитань... Уся ця атмосфера, всі ці люди... Міс Марпл машинально відкинула від себе плетіння.

— Гроші,— голосно сказала вона. — Мабуть, гроші — їх так важко знайти... .Чи не це — причина химерного неспокою, що охопив її минулої ночі? Відчуття

того, що щось тут не гаразд?

Усі ці старі люди справді дуже нагадували тих, що вона бачила тут півсторіччя тому. Тоді вони виглядали природно, та зовсім неприродно виглядають тепер. Сучасні старі люди не схожі на тогочасних старих людей: у їхніх очах світяться неспокій та тривога (що з ними вони не можуть упоратися — такі вони втомлені) як тоді, коли вони бігають по всіляких комітетах, намагаючись виглядати активними і компетентними, так і тоді, коли фарбують волосся у блакитний колір чи ходять у перуках, а їхні руки не такі, як ті, гарні та тендітні, що вона пам'ятала, — вони грубі від прання та мийних засобів. Тож-бо ці люди виглядали якось нереально, але, по суті, були реальні. Селіна Гейзі — реальна людина і той стрункий старий військовий у кутку теж реальний — вона вже якось зустрічала його, хоча не пам'ятає його імені, а от єпископ (любий Роббі!) — встиг померти. Міс Марпл глянула на свій годинник: пів на дев'яту, час снідати. Вона уважно прочитала інструкції, розроблені готельною адміністрацією, — вони були видрукувані чудовими великими друкованими літерами, і їх можна було читати без окулярів. Страви можна було замовити, зателефонувавши до бюро послуг або натиснувши на ґудзик дзвінка для виклику покоївки. Міс Марпл так і зробила. Телефонні розмови з бюро послуг завжди її хвилювали.

Наслідки були приголомшливі. Тільки-но пролунав дзвінок, як почувся стук у двері й на порозі постала гарненька покоївка, цілком реальна, проте фантастична на вигляд покоївка: на ній була пасаста, лавандової барви ситцева сукня і справжнісінький капелюшок, чистий, випраний капелюшок, а обличчя вона мала рожевощоке, достоту селянське, усміхнене (і де вони беруть таких людей?). Міс Марпл замовила собі сніданок — чай, яйця-пашот, свіжі булочки. Покоївка була така тямуща у цих справах, що навіть не нагадала про кашу чи апельсиновий сік. За п'ять хвилин принесли сніданок на мініатюрній таці, де стояли місткий чайник, срібний глечик із гарячою водою та чашка густого, як вершки, молока. Два чудових яйця-пашот, приготовані як слід, а не маленькі, круглі, тверді кульки, зварені в олив'яному посудові, чимале кружало масла зі штемпелем будяка — шотландська емблема. Мармелад, мед та полуничне варення. М'які, рум'яні булочки, а не жорсткі та прісні, як папір, — вони пахнуть свіжим хлібом (найніжніший аромат у світі!), а ще лежали яблуко, груша та банан.

Міс Марпл обережно, але певно встромила ножа. Вона не розчарувалася — побіг густий темно-жовтий жовток, масний, як крем. Яйця, якими вони мають бути! Усе просто з вогню. Справжній сніданок! Звісно, можна б приготувати й самій, проте їй не довелося цього робити! їй принесли сніданок, хай, може, й не як королеві, але все ж як не старій ще дамі, що зупинилась у респектабельному, хоча й не дуже дорогому готелі. Фактично знову вернувся 1909 рік. Міс Марпл висловила подяку покоївці, яка на відповідь розквітла усмішкою.

— О, так мадам, шеф-повар вельми старанно готує сніданки.

Міс Марпл пильно дивилася на неї. Бертрамів готель міг справді творити чудеса. Справжня покоївка. Вона крадькома ущипнула себе за ліву руку. .— Чи давно ви тут працюєте?— поцікавилась вона.

— Трохи більше як три роки, мадам.

— А доти?

— Працювала в істбурнському готелі, вельми сучасна, найновіша споруда, але я віддаю перевагу такій старомодній будівлі, як ця.

Міс Марпл сьорбнула чаю. Вона машинально мугикала якийсь невиразний мотив, і ось слова склались у давно забуту пісню:

Де ти був, мій коханий, Все життя я на тебе чекала. Душевні загоїш ти рани, Тебе я навіки обрала.