— А на завод тебе до станка на роботу — патли б не відпускав, там би тобі їх бистро остригли!
І тут від імені своїх, на жаль, неіснуючих патл, я крикнув цій запітнілій останній ораторші:
— Цить!.. — І несподівано для мене оборонщиця етики і моралі позадкувала з черги. Чоловіки винувато заусміхалися, підійшов тролейбус, і вони з такою силою рвонулися в битком набиті двері, що я відлетів, як звичайнісінький самодіяльний легковаговик. Ця колективна сила внесла її в тролейбус, як пір'їну.
Більше я її не бачив.
На другий і на третій дні вранці і ввечері даремно я стовбичив за колоною поштамту, марно порозставляв своїх помічників на площі Калініна — пропала, як у воду.
Відтоді минуло два роки...
Я стояв бля буфету, наче роздивлявся, що в тому буфеті є. Вона біліла по той бік прилавка, тримаючи в руках недопиту склянку томатного соку.
— Добрий вечір,— сказав я і показав очима на блюдечко з абияк нарізаними глевкими, напівзіпрілими помідорами. Потрісканими на пучках пальцями вона поставила переді мною блюдечко.
Я понишпорив у кишенях плаща, в кожусі, витягнув з кишень пальці з прилиплими крихтами тютюну і здвигнув плечима.
— Та беріть, беріть. Якщо хочете, в борг. Ви ж у нас буряки возите. Завтра віддасте.
— За годину має прийти мій товариш...
— Та беріть! — ясно засміялася вона, і її зуби в кришталевому світлі люстр засвітилися, як молодий лід.— А чого це ви зиму зриваєте?
— Яку зиму?
— Та в кожусі!
— А може, в мене радикуліті — дуже сильно пожартував я.
— Давно з армії чи служите?
— Служу.
— А що, хіба тепер в армії і вуса розрішають носити? Я бачила у нас на буряках вусатих і офіцерів, і так сержантів, але щоб такі вуса, як у вас,— ні. Вони у вас, як на картинках малюють в козаків.
— Та вони в мене на сезон. Сезонні.
— Буряки ж то сезонні, це так. На буряках великого начальства немає.— Знову молодим льодом посміхнулась вона.
— Любо, закривай! Нікого не буде! — лискучими губами з посудомийної крикнула, передихуючи, чоловіча біла виспана мордяга. Крикнула і сховалась.
Люба позіхнула, потягнулась, тріснули в ній кісточки, аж Люба злякалась.
— Це наш директор. Треба слухатись,— сухо глянули на мене ожинові Любині очі.
Я вийшов з чайної. Жори нема. Ніч і дощ. Гули буряковози.
На автобусній зупинці, освітленій сірим світлом, стояло двоє жінок. Одна жінка накрила голову алюмінієвими ночвами, а друга — мішком. Автобуса не було. Жінки говорили:
— Так оце ж Галька накинула мені вже друге. Те було тоді мале, а це ще менше і з ранку до вечора: мамо-мамо. А де ти тої мами йому візьмеш, коли вона четвертий год на шиферному заводі на Донбасі. Так і має баба собі на старість двоєчко... А тут вже очі не ті. Коли бачила — бачила. Та стала недобачати. Рано встану — в очах білі мухи. Оце купила корито — купати...
Жінка під мішком сказала:
— Прислали мені мої з Мурманська оселедців і палтуса. Може б, ви трохи взяли? Я вам занесу.
— Та для дітей трохи б і взяла, нехай посмокчуть... Піонери, правда, приходять, і води мені принесуть, і так поможуть...
— А може, ви б оддали мені одненьке на зиму, перезимувало б.
— А Галька?
— Вона наче буде знати... Віддайте мені його, хоч на зиму... Не буде знати, от і все.
— У мене корови, правда, нема. Маю дві кози. Обидві пасуться, але, що їм не кажу, а полин їдять, чи то я вже сліпа — не бачу, молоко гірке.
З косогірної бруківки виглянули жовті фари. Жінки примовкли. Дощик на ночвах говорив тонко і голосно, на мішку говорив пошепки. Так ці двоє дощиків і перемовлялися між собою.
Жора проїхав автобусну зупинку і зупинився неподалік, видно, навпроти хати того кабакового чоловіка. З чайної вийшла Люба.
— А що автобус, нема?
Жінки під дощем не почули, і я відповів Любі:
— Нема. А ото мій товариш під'їхав, ми вас, Любо, підвеземо.
— Та я піду пішки, мені тут недалеко.
— Тоді завтра увечері я до вас зайду і розрахуюся. Ви завтра будете?
— А куди я дінусь,— роздратовано відповіла Люба, нервово оглянулась на чайну і, обминаючи калюжі, кутаючись в темний плащ, пішла...
Жора завдавав чоловікові мішки з кабаками і тихо лаяв себе за цю кабакову операцію. На подвір'ї горіло світло, і жінка пошепки кричала своєму чоловікові:
— Та куди ж ти несеш? Сюди неси! Не впади!
Скільки тих мішків з кабаками можна було напхати в наш "Фантомас", одному богу відомо: Жора витягав їх звідти і витягав. Я закурив.
— Шеф! — Жора крутнувся до мене.— Бийте-ріжте мене, але що я вже можу зробити? Я ж то думав — одна нога там, а друга тут. А воно, бачите, як! А будь ти неладне!
— Пусте, Жоро. Поїхали додому.
— Прошу заходити до хати! — і щаслива господиня ширше відкрила хвіртку.
— Ні, дякуємо. Нам пора їхати. Година не рання, дорога. Жора ступив у світло фар.
— Як "їхати"? Уже? Іване, ти чуєш, вони вже хочуть їхати! А повечеряти!
Подвір'ям, стріпуючи руками, біг Іван:
— Та що ви, люди добрі! Як же це так?
— А хоч на часиночку,— не вгавала мокра господиня.— Руки помиєте, я води нагріла. Та переночуєте в нас, а завтра вже по світлі...
— Справді, дякуємо,— сказав я.— Ми завтра приїдемо. А сьогодні — треба, бо начальство стружку зніме.
Господиня побігла до хати. Іван підійшов до Жори, взяв Жору за рукав:
— Ну, прошу вас, ви ж мене так виручили, ви ж мені так підсобили...
У жовтому світлі фар вони стояли, як чорти, особливо Жора: з волосся стирчав якийсь пирій чи солома, обличчя блищало і чорним, і ще чорнішим, з плеча звисало кабакове гудиння, з підборіддя текла бруднота, на животі виднілося якесь жовте місиво, видно, від розчавленого кабака.
— Олексійовичу, дайте мені закурити і прикуріть, бо в мене руки в болоті.
— Та візьміть хоч оце на дорогу, перекусите,— до мене підбігла господиня і вклала мені в руки повну чогось важку корзину.— А як вас завтра не буде?
— Будемо! — крикнув Жора і, зраділий, дав собі команду: — Даю розворот! Розвертаюсь! Поїхали!
До свого села ми долазили —півні співали. Наш "Фантомас" співав всю дорогу, хоч присвоюй йому звання.
У мене було відчуття: звідтоді, як я побачив Любу на Хрещатику, всі ці два роки я з нею не розлучався. Люба жила поруч зі мною за якоюсь тонкою прозорою стіною і, знімаючи у фільмі іншу, я намагався бачити у ній Любу. Бачити, ну то й що?.. А це ж то мій не останній фільм! Люба тепер у чайній, за сім кілометрів, бо "а куди ж я подінуся?"... Люба не впізнала мене. І лише тепер, дрімаючи в нічному задрипаному "Фантомасі", Любине невпізнання зачепило мій егоїзм: ну, забула ту миттєву, фактично, зустріч тоді на Хрещатику, але ж в кіно-то Люба ходить? Не може такого бути, щоб Люба не бачила мене на екрані в тих фільмах, де я знімався! Люди ж то впізнають.