— Так темно ж! — сказав я чоловікові.— Як ви ті кабаки побачите?
— А ми фарами, фарами! Помаленько... Воно не таке й добро — ці кабаки, але ж кролі у мене і кабанчик... Ну, то як?
— Я не проти, але говоріть з оцим чоловіком,— показав я йому на Жору.
— За годину впораємось? — запитав Жора, радий, що знайшов собі діло.
— Аякже! Це ж осьо туто-о за селом, перед виноградником. Я лише збігаю по мішки додому, через дорогу я тут живу, — і чоловік, розмахуючи шапкою, побіг.
— Жорочко, тільки так: ніяких розмов — хто ми, що ми, чого... Не вистачало, щоб ми з вами в сусідньому селі ще кабаки по ночах возили...
— Шеф, мертво,— і Жора пішов возити кабаки.
Я знову глянув на неї. Вона стояла до мене в профіль і дивилася в крапелясте вікно. Я підвівся і спорожнілою чайною пішов до буфету. Тепер я міг роздивитись її ближче... Глуха тривога, як давній єдиний сон, проснулась в мені, і хтось наче ломом почав підважувати враз осіле серце: я згадав де і коли я бачив це обличчя... Було це два роки тому.
Була година пік, я йшов Хрещатиком пішки. В тому солодкому червневому сонці мені було солодко, та не дуже: минуло півроку, як я шукав актрису на головну роль. Передивились ми всі театри, які тільки могли,— від Києва до Ленінграда, від Москви до Новосибірська. Мої асистенти, і я з ними, не злазили з літаків. Траплялись актриси мені точні, але "майже". Майже — не точні. Я шукав зовнішність — той південноукраїнський темнавий сухорлявий двадцятирічний тип обличчя, до якого, по фільму, зводилась моя любов і любов денікінського офіцера в кривавій класовій зненависті між мною і ним, де не було пощади нікому. От що, крім іншого всього, значила зовнішність головної героїні. Я знав, що мені треба. Таке обличчя вже снилось мені. Я малював його. Шия, губи, ніс, очі, руки — стояли перед моїми очима до болю. Я чув її голос. Але знайти саме її не міг...
Була в мене на замітці, на чорний день, одна "майже" точна актриса, і я вже собі подумував — а! будь-що-будь! — візьму її. Бо: не почну зйомок за планом — самі лише дорогесенькі мої коні з'їдять гроші, проковтнуть і спасибі не скажуть.
Червнева година пік на Хрещатику скидається на якусь панічну евакуацію. Під боком Дніпро. Відпускники з усіх північних і заполярних усюд ринуть після обіду Хрещатиком до Дніпра. Зліва — Софія, праворуч — Лавра, інтуристам тільки цього і подавай. Хрещатик оглушений мовами всьогосвіття і политий потами, що Хрещатику і "поливалок" не треба! Скандінави — сюди, американці — туди, поляки — так ті, наче не могли наговоритися у себе вдома; тюбетейки, картузи, парасолі, просто так лисини і чуби, чорні, застебнуті на всі ґудзики костюми командировочних, розпухлі корзини з квітами прикиївських торговок, екскурсійні потоки школярів з бубликами і морозивами в непомитих руках — бо ніде! — хтось заблудився — кричить-шукає, той кричить — земляка впізнав, проштовхується до нього, футбольні болільники прокладають дорогу "грудью", малеча кричить — виховательку загубили, вихователька кричить — їх загубила, жінка чоловіка лає: горіхи на асфальт розсипав — гостинця ж везли! За пиріжками — черга, за водою — черга, черга за цигарками, зеленою цибулею, хлібом, тролейбуси тріщать, набиті автобуси не зупиняються, з метро і в метро валом валять, і де не стань, куди не глянь — все поспішає, хекає, прів, задихається, штовхається заклопотаність, сердитість, невдоволеність, повчання, і в кожного — особиста пріоритетність. Одні лише манекени з вітрин посміхаються загадково.
Я подивився на головпоштамтівський годинник і вже хотів було сходити в підземний перехід, як вийшла з-за поштової колони і попрямувала просто на мене вона. Ніби всі ці півроку моїх настирливих, безрезультатних шукань вона стояла за колоною і чекала саме цієї миті, коли я приголомшений, пошарпаний невдачами,— вона стояла і чекала, щоб отак вийти на мене. Я похолов: це була вона, моя героїня... Та, що снилась мені, та, мальована мною на сторінках режисерського сценарію, в блокнотах, на клаптях паперу... Треба ж було природі в дійсності сотворити для мого фільму такі ідеально точні риси — випадок? Випадок.
— Іди-но сюди ближче, ближче...— прошепотів я і відступив за газетний кіоск.
Вона йшла повільно, стомлено несла авоську з качанами зеленої кукурудзи, не звертаючи уваги на зустрічних. Вона пройшла — рукою подати — повз мене... Як на мене, в профіль чорні і темні жінки виглядають дещо зловісно і навіть хижувато. В профіль у них є щось птиче. Все це було і в ній. Я не помилився. Але юність і легка передвечірня втома тепло пом'якшували бокову демоніч-ність ліній...
Пройшла, процокотіли на чорних підборах білі туфлі вітчизняного виробництва.
І я поволеньки рушив за нею. На розі Хрещатика і Прорізної вона стала в тролейбусну чергу. Я став за нею. З протилежного боку Хрещатика в вікні ресторану широким золотим зайцем відбивалося сонце, і той сонячний заєць, падаючи вниз, обнімав її гарусову кофту. По туфлях і по авосьці з кукурудзою можна було подумати, що вона студентка. Але ж ні. Теперішні студенти, з якого б глибокого села вони не приїхали, одягаються відомо як. Робітниця? Може. Працює, скажімо, на Дарницькому шовкопрядильному комбінаті, вперше на своїх хлібах, недавно вийшла заміж, квартири нема, знімають з чоловіком кімнату, живуть з базару, їхня господиня шкварчить щовечора: там не стань, там не сядь, туди не йди, світла допізна не паліть...
Але ні, і це відпадає, бо тоді б обличчя було іншим: тоді б в очах була печать несвободи, нервовість в рухах, на вулиці безпричинне часте оглядання.
Черга росла, набухала, напирала, наступала на ноги. Раптом вона оглянулась на мене: її ожинові очі гостро зупинились на моїх, і тут чорт мене смикнув за язик, тихо, як можна тихіше я сказав:
— Я кінорежисер. Я хочу з вами познайомитись...
Золотий заєць на її кофті поворухнув вухом, і голосно, наче звертаючись до всіх, вона відповіла:
— Знаємо ми таких кінорежисерів!
Черга відразу ж звернула на мене свою увагу, і я вгруз но шию в асфальт.
— І ви тільки подумайте, серед білого дня і отак нахально приставати!
— Стиду нема! І куди тільки дружинники дивляться!